• 2) надати власнику державну підтримку;
• 3) забезпечення його органічними та мінеральними добривами і гербіцидами для технологічного проведення посіву, обробки і збирання врожаю;
• 4) налагодити якісне зберігання і переробку сільгосппродукції.
Зрозуміло, що власник (юридична чи фізична особа) - суб'єкт права власності на землю, основні і оборотні фонди - використовує їх для виробництва продукції з найменшими затратами, домагаючись підвищення врожайності сільгоспкультур, продуктивності тваринництва, використання техніки і т.д., а загалом забезпечує прибутковість виробленої продукції.
Всі без винятку країни для ефективного ведення сільського господарства підтримують сільгоспвиробника коштами, виходячи з середньостатистичних даних затрат на виробництво, зрозуміло, за видами продукції.
Радянська система державних замовлень на сільськогосподарську продукцію визначала кількість, сорти, якість, терміни доставки і місця призначення. У 1992 p., коли система була лібералізована, кількість товарів, що закупалась у рамках так званої системи "закупівельних організацій", була все ще величезною: 82% від обсягу виробленого зерна, 92% - соняшнику, 70% - картоплі, 100% - цукрового буряку, 92% - м'яса великої рогатої худоби, 100% - молока і т.д. Ціни державних закупівель продукції диференціювалися залежно від області. На кожну культуру держава встановлювала і виплачувала знижені ціни в областях зі сприятливими кліматичними умовами і підвищені ціни в місцях, невигідних для обробки землі. Однак структура цін не враховувала транспортних витрат. Держава виплачувала премії господарствам, що підвищують обсяг виробництва або якість, але згодом стали виплачувати премії також малоприбутковим і нерентабельним господарствам. Знаходячись у рамках такої цінової системи, сільгоспвиробники були зацікавлені в збільшенні обсягу виробництва, а не в підвищенні продуктивності і зниженні витрат виробництва. Крім того, система цін, диференційованих за регіональною ознакою, привносила перекручення в сільськогосподарську спеціалізацію регіонів. При цьому зростання непродуктивності і збільшення собівартості стали причиною погіршення економічної і фінансової ситуації більшості господарств. Держава була змушена періодично підвищувати рівень закупівельних цін, що визначалися за принципом "витрати виробництва плюс". У результаті витрати бюджету на покриття різниці між закупівельними і роздрібними цінами на продукцію значно зростали.
Введення системи ринкової економіки в сільському господарстві та продовольчій галузі означає, що процеси виробництва і обороту в них залежать від затрат праці і коштів, від попиту і пропозиції, а також від правил конкуренції. Оскільки ринок не надає достатніх механізмів управління процесами розвитку і прогресу, тобто довгостроковими процесами, то більшість вдається до різних систем інтервенції в сільському господарстві. Однією з таких систем є ринкова інтервенція.
Необхідність інтервенціонізму в сільському господарстві випливає зі специфіки цієї галузі. Однією з характерних рис сільськогосподарського і продовольчого секторів є висока мінливість ринку, що є наслідком сезонних і кон'юнктурних змін у виробництві. Це пов'язано значною мірою з великою мінливістю природнокліматичних умов, з мінливістю в плодоносінні рослин, циклічністю у тваринництві, а також з великою сезонністю у виробництві і скупці сільськогосподарських продуктів. Коливання в пропозиції призводять до змін ринкових цін продуктів, що сильно впливає на суспільно-економічну ситуацію населення, у тому числі й фермерів.
Досвід економічно розвинених країн показує, що сам ринковий механізм, крім позитивних результатів, дає також негативні: збільшуються відмінності на рівні регіонального розвитку і суспільно-економічні диспропорції. У сільському господарстві багато проблем, які держава зобов'язана вирішувати, дотримуючись відповідної сільськогосподарської політики. Основним питанням, яке, незважаючи на багаторічні зусилля, не вдалося вирішити, є низький темп зростання фермерських доходів, що помітно відстають від доходів решти населення. Поліпшити становище фермерів не вдається й шляхом нарощування виробництва, зменшення кількості фермерів і збільшення розмірів господарств. Малоефективними є підтримка і коректування цих доходів ринком та ринково-ціновою політикою. Все частіше політики звертаються до безпосередніх способів підтримки фермерських доходів, а також до методів, пов'язаних з перетвореннями структурного характеру.
У різних регіонах світу найчастіше застосовуються такі форми сільськогосподарської політики: безпосереднє регулювання розміру виробництва і пропозиції основних сільськогосподарських продуктів; захист вітчизняних товаровиробників при збереженні конкуренції з імпортними товарами, у тому числі й шляхом накладання мита; підтримка експорту надлишків внутрішнього ринку шляхом розвиненої системи субсидій; компенсація зниження цін на сільськогосподарські продукти, субсидії за вилучення ґрунтів з обробки, дії, що ведуть до екстенсивності господарювання, денатуралізацій ні премії тощо; дотації, пільги та інші форми допомоги для господарств регіонів зі скрутними умовами для розвитку сільського господарства; навчання, перекваліфікація і допомога у впровадженні нової господарської діяльності.
Метою інтервенційної політики в сільському господарстві на внутрішньому ринку, а також протекціонізму в зовнішньому обороті є згладжування або ослаблення негативних результатів ринкового механізму, які впливають на реалізацію довгострокових цілей розвитку економіки і сільського господарства.
У сфері сільськогосподарського ринку повинна будуватися система інтервенціонізму, пов'язана з політикою структурних перетворень і багатофункціонального розвитку села.
Комплекс інструментів, що застосовуються, та рішень правового характеру має бути пристосований до конкретних вимог і можливостей.
Формування ринкового механізму в Україні, зокрема в АПК, потребує подальшого послідовного і поглибленого обґрунтування, теоретичної та методологічної розробки, а також накопичення потрібного практичного досвіду. Складність проблеми полягає в тому, що достатнього наукового і практичного досвіду динамічного й послідовного переходу від адміністративно-командної системи до ринково-регульованої економіки у світовій практиці немає. Щоправда, деяких позитивних зрушень на цьому шляху досягнуто її країнах Східної Європи та СНД (завдяки плановому переходу - в Угорщині, шоковій терапії - в Польщі, шоковій хірургії - в країнах Балтії). Однак результатом цих процесів стало загострення циклічних економічних криз та зростання труднощів у зв'язку з їх подоланням.
Україна не копіює досвід інших країн, а лише враховуює його і спирається на власні передумови та національні особливості формування ринкового механізму та способу сільськогосподарського виробництва.
Акціонерна форма власності і господарювання - це особлива форма організації підприємницької діяльності, перехід на принципово новий тип управління виробництвом. Акціонування дозволяє роз'єднати функції власності і управління. Позитивні якісні ознаки акціонування можуть бути досягнуті в процесі здійснення акціонерної та дивідендної політики. Акціонерна політика відтворює інтереси більшості акціонерів, частка яких у статутному фонді товариства є найбільшою. Мета цієї політики полягає в досягненні самозростання вартості акціонерного капіталу, задоволенні інтересів більшості акціонерів-власників, підвищенні зацікавленості в ефективному функціонуванні акціонерного капіталу з урахуванням диверсифікації вкладень, забезпеченні протидій зі зниженням ризику втрат і передчасному коригуванні заходів, які можуть призвести до збитків під час господарської діяльності товариства.
В акціонуванні слід розрізняти дві стадії: період формування акціонерної власності (перша стадія) та становлення акціонерної власності у процесі господарювання (друга стадія). На кожній стадії проявляється певна акціонерна політика. При цьому на стадії становлення акціонерної власності діє не тільки акціонерна політика, а й дивідендна. На першій стадії існування і виявлення акціонерної політики враховуються методи формування акціонерної власності (акціонерних товариств) та інтереси акціонерів-власників щодо виду набуття акціонерного капіталу, який поділяється на фіктивний і реальний, тобто такий, який набувається за рахунок процентів, дивідендів або приросту акціонерної власності при інвестиційній діяльності. Методи формування акціонерної власності передбачають продаж акцій різними способами;
шляхом відкритої підписки або на фондових біржах за рахунок власних коштів потенційних інвесторів;
шляхом створення акціонерних товариств (закритих чи відкритих) у процесі приватизації за рахунок власних коштів і в обмін на приватизаційні папери;
шляхом реформування добровільних об'єднань підприємств та інвестиційних фондів в акціонерні товариства (закриті чи відкриті);
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Економіка розвитку» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 2. ЕКОНОМІКА СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА І АПК“ на сторінці 2. Приємного читання.
