Розділ І. Предмет логіки

Виходячи із природи закону протиріччя, наведемо найбільш вживані структури суджень, які будуть знаходитися у відношенні протиріччя.

Наприклад, якщо S - місто, Р - населений пункт, то, підставивши ці поняття у будь-яку з наведених структур, отримаємо судження, які не можуть бути одночасно істинними:

1. "Київ - населений пункт" і "Київ не є населеним пунктом".

2. "Жодне місто не є населеним пунктом" і "Будь-яке місто є населеним пунктом".

Характеризуючи закон протиріччя, ми наголошуємо, що полем його застосування є протилежні судження. Іншими словами, судження, які одночасно не можуть бути істинними, в крайньому разі одне з них буде хибним, а то й обидва будуть хибними. Але при цьому слід звернути увагу на ту обставину, що граматична структура мови, в якій втілюються носії думки, не співпадає з логічною структурою думок.

Іноді засобами звичайної природної мови приховують просторові, часові, сутнісні відмінності та відношення предметів і ознак, про які йдеться в наших думках. Це дає змогу мовними засобами проголошувати думки, які зовні виглядають протилежними, хоча насправді такими не є.

Наприклад, не будуть протилежними судження, якщо стверджувальне і заперечувальне судження віднесемо до різних часових періодів або застосуємо в різних відношеннях. Не буде протиріччя між судженнями "Київ - столиця України" і "Київ не є столицею України", якщо Київ у першому судженні є назвою міста, а в другому - назвою готелю, або якщо у судженні говориться про один і той же самий предмет, але взятий у різний час (певний час столицею України був Харків).

Також не матимемо протилежних суджень, коли стверджувальне і заперечувальне судження беруться в різних відношеннях: "Мій приятель гарно знає англійську мову" і "Мій приятель погано знає англійську мову".

У першому судженні знання англійської мови порівнюється з відмінними оцінками мого приятеля як студента ВНЗу, а в другому - з можливістю його працювати професійним перекладачем.

Отже, закон протиріччя фіксує відношення між протилежними судженнями, яке називається л о г і ч н и м п р о т и р і ч ч я м, і зовсім не стосується протиріччя як відношення між протилежностями однієї сутності, тобто діалектичного протиріччя, що є джерелом розвитку.

У підручниках з логіки та в довідковій літературі іноді стверджується відмінність між логічним протиріччя і діалектичним, але водночас проводиться думка, що витоки логічного протиріччя сягають буття. З того загальновизнаного факту, що знання, яке б воно не було абстрактне, у кінцевому результаті є відображенням буття, недоречно робити висновок, що будь-який фрагмент результату пізнання є зліпком відповідного фрагменту буття.

З цих же позицій ведеться критика Гегеля, який нібито не розумів суті закону протиріччя і оголошував його зайвим. Гегель виступав проти онтологізації цього закону (як і інших логічних законів) і проти його абсолютизації. Дещо різка форма висловлювань вченого була зумовлена тим, що він хотів наголосити на несумісності діалектичного світобачення з метафізичним, яке базувалося насамперед на абсолютизації законів логіки.

Отже, знання закону протиріччя та вміння його застосовувати дисциплінує процес міркування, застерігає мислення від недоречносте й, які можуть виникнути при його порушенні.

Закон виключеного третього.

У тій же "Метафізиці" Арістотель формулює ще один закон логіки - закон виключеного третього: "однаковим чином нічого не може бути по середині між двома суперечливими (один одному) судженнями, але про один (суб'єкт) кожен окремий предикат необхідно або заперечувати, або стверджувати"1. Враховуючи наведені настанови Аристотеля, дамо дефініцію закону виключеного третього:

"Закон виключеного третього - це така вимога до процесу міркування, з якої випливає, що з двох суперечливих суджень одне буде обов'язково істинним, а друге буде обов'язково хибним - третього не може бути".

Дамо визначення суперечливих суджень. Суперечливими називаються судження, в яких за конкретним предметом думки якась ознака стверджується і тут же заперечується. Стосовно цих суджень можна стверджувати, що істинність одного однозначно обумовлює хибність другого і, навпаки, хибність другого є підставою для визнання істинності першого.

Наприклад, в матеріалах кримінальної справи є два свідчення:

а) "Підозрюваний знав потерпілого до моменту скоєння злочину" і

б) "Підозрюваний не знав потерпілого до моменту скоєння злочину".