Розділ 7

Настала зіма. Ціла балка вкрилася снігом, що блищав на сонці, мов діаманти. Охрім зладив Остапові овечу кожушину й пошив шапку, чому хлопець дуже радів. Тепер годі було вже спати на дворі. В своїй печері зладив Остапові лежанку з сухого моху. Хлопець не міг розлучитися з своєю козою. Вона цілий день бігала за ним, а на ніч лягала біля нього спати. Старий ходив у відповідну пору на полювання в ліс і брав з собою Остапа. Вилазили тоді на беріг балки. Згодом став його привчати до стрільби й подарував йому одну малу легеньку рушницю.

Хлопець серед такої невидальщини забув згодом про своє гніздо. Навчився вкраїнської молитви. Старий учив його грамоти з старого часослова. Хлопець був дуже понятливий і до року вже читав старому з книжки.

Минуло так кілька літ. Остап уже виручав старого в хазяйстві. Він виріс, був дужий, відважний і непогано стріляв. Він був правою рукою діда, котрий став нездужати. Дихавиця його мучила. Зимою не міг по ночах спати. Старий прочував свій кінець. Не жаль йому було вмирати, та одна думка його турбувала: коли він закриє очі, що а хлопцем станеться?

До цього хотів він його приготовити...

— Ти пам’ятаєш синку, тих двох козаків, що тут одного разу були?

— Трохи пам’ятаю. Я десь з ними їздив, чи щось... так наче в сні пригадую щось...

— Один з тих козаків, що зветься Карпо Кожух, то твій тато.

— Невже ж?

— Так, синку. Він, коли не загинув, то навідається до тебе... бо бачиш, дитино, мені скоро вмірати прийдеться...

— Хіба ж справді так? — злякався Остап... а що ж я без тебе робитиму?

— То ж то я й хочу тобі сказати... Як я вже перестану дихати й моє тіло захолоне, то ти візьми заступа, викопай тут під грушею глибоку яму, мене вбери в жупан, кунтуш, в чоботи сап’янці, накрий мені китайкою очі, перехрести, прочитай молитву за усопших і присип землею. Потому накопай землі скільки змоги й заверши могилу, а на вершку постав хреста. А на тім хресті випиши так: «Здесь опочиваєтъ рабъ божій Охрімь Неситий, козакь войска Запорожского низового поповичівського куреня товариш. Упокоілся вь году... тепер мені вісімдесять пять літ, то собі рахуй скілько мені буде від роду... і так напиши. А потому хазяйнуй далі, а коли тобі надокучить тут самому, то йди в світ. Панів обминай, бо вони тебе піймають, та в неволю запроторять. Ти шукай козаків та проси, щоб тобі на Запорожжя дорогу вказали. Між козаками питай за твоїм татом, Карпом Кожушенком. Та ліпше буде, як ти ще тут побудеш у балці. Коли б сюди які люди за мною приходили, то ти скажи, що я не хочу з ними говорити. Нікого не припускай близько, щоб ніхто не знав, що я вже вмер. Люди тебе можуть скривдити, ограбувати. Йдучи звідси, виходь печерою, йди за потічком. Вхід до нашої печери заложи каменями, а товар весь повипускай — хай сам за себе дбає. А коли б ти, побувши на Січі, вернувся сюди знову, то під моєю лежанкою закопаний глечик з червінцями. Є там стільки добра, що можна й у Київі з того дуже добре жити, чи де схочеш.

А під моєю лежанкою в головах знайдеш невеличку скриньку з паперами. Особливо бережи той великий зшиток паперу. Я над тим кілька років працював та посписував усе, що я на мойому віку бачив, поки в сій балці не закопався. Коли тобі охота, та прочитай сам, а коли ні, то передай комусь письменному в Київі або на Запоріжжі. Там списано все по правді. Памятай добре, що я тобі, синку, кажу...

Від того дня Остап став сумний. Йому жаль стало доброго діда. За смерть він йому ніколи не говорив, аж тільки тепер. Від того великий сум заліг йому на душу. На діда дививсь з страхом і жалем, наче б бачив його послідній раз. Остап не знав, як чоловік умирає, бо не бачив того. Дід, певно, знає се добре... Йому тепер прийшлося тяжко жити.

Дід нездужав. Цілу зиму дуже кашляв і не злазив в лежанки. Про все мусів дбати Остап. Аж з весною старому полегшало. Як пригріло сонце й розтали сніги, як трава стала виколюватись і бжола забреніла, дід вийшов на двір, підпираючись палицею й став ходити по дворі, гріючись на сонці. Він страшно змінився. Згорбився, голова та руки тряслися, та дуже змарнів. Він присів на камені під печерею й похнюпив голову.

—  От, славити Бога, діду, тобі вже легше, говорив зраділий Остап. — Буде тепліше, то подужаєш зовсім. Я тобі меду з льоху принесу.

—  Сідай тут біля мене, мій синку любий, сідай, я на тебе подивлюся, ти моя втіхо, підпора моєї старости...

Остап присів біля ніг старого й дививсь йому в старечі очі, а дід гладив його кучеряву голову.

—  Мені, справді, може влітку полегшає, але тієї зіми я вже не переживу... Мені пішло вже на вісімдеся.ь шостий. Моїх ровесників вже, либонь, нема на світі...

В ту мить схопилися з землі пси й полетіли, сердито, наїживши шерсть, вздовж потічка...

— Що се? — спитали один одного.