Розділ 7

— Бери, синку, рушницю, а мені подай другу. Сим боком ніхто до нас не заходить. — Старий підвівсь і випрямився. Остап приніс рушниці й побіг за псами.

— Далеко не відходь, чуєш?

А тим часом пси гавкали завзято, чути було голоси:

— Пугу! пугу!

— Хто ви? — кричав Остап, — Не наближайся, бо далебі стрелю!

— Краще ти приклич собак, — гукав хтось за кущами.

— Остапе, приклич собак, — гукнув старий, се козаки. Остап послухав. Пси перестали гавкати, а за хвилину вийшли з Остапом з-поза кущів два козаки, ведучи ва собою коней.

— Здоров, діду Охріме! Чолом тобі б’ємо, — гукали козаки, вимахуючи шапками...

— Справді! Далебі! так це ви, — говорив, врадівши, Охрім, і поклав рушницю на землю.

— Чого так забарились? — Остапе, бери від них коней та проведи в стайню. Се ж твій батько Карпо Кожушенко, а той то його товариш... От гості любі, в хату просимо!

Остап не знав, чи радіти, чи сумувати... Він увяв коней і повів у стайню та розсідлав їх, а козаки за той час стали вітати старого...

— Як раз в пору прийшли. Мені вмірати пора, то я страх стурбувався, що з хлопцем буде...

— Ти справді, діду, підтоптався, а Остап виріс, мов дубок той. Гарно виховав, спасибі!

— Я повинен тобі його віддати, та бачите, зо мною погано. Я вже... не в силі... води собі взяти... не то що. Підождіть... поки мене... поховаєте, а то сам... загину... — Старий розплакався...

— Заспокойся, діду. Ми щось інше загадали... Ти казав колись, що б ти приймака прийняв. Ось тобі приймак, мій побратим, бери його...

—  Хіба б ви розлучилися? побратими?

—  То ж бо й в. Ми заприсягли собі до смерті не розлучатися, та баба перебила. Мій побратим закохався в дівчину та й засватав, а задля дівчини й товариша покидає. Ну, що ж робити! Ото ж він загадав одружитися з своєю Ганною, та до тебе прийти за приймака, хіба що ти не схочеш баби на твоїм зімовнику...

—  Невже так? — скрикнув старий, от Божа благодать! Поблагословив мене Господь на сконі моїх літ дітьми.

—   Ходи, мій сину, хай обійму та поблагословлю тебе. Старий, плачучи з радости, обіймав Максима.

—  Хоч на весіллі не погуляю, то коли ти приїдеш сюди з своєю княгинею, ще заграю на бандурі та любуватись буду, як ви обоєчко танцюватимете... Господи! Тобі слава! Який я тепер щасливий! Гей, Остапе, а чого ж ти там приріс?! Ходи сюди, гостей приймати... Ото радість... Гарно ви се вигадали!