Розділ 7

Старий наче помолодшав, випрямився, лице повеселішало, вигладилося... погладив вуса...

—  Мені б поголитися слід. Не голився цілу зіму. Виросла борода, мов у цапа.

Підійшов Остап:

—  Я, діду, коням сіна давав.

—  Здоров будь, синку, сказав Карпо, — от хлопець, хоч куди козак. Став його обнімати...

А тим часом дід Охрім, не зважаючи на свою неміч, порався біля печі, щоб гостей нагодувати. Остап його виручав... Як козаки підкрепились, питає старий:

—  Що на Україні чувати?

—  Та погано, — говорив сумно Карпо. — Руїна. Народ обороняється, як може й гине серед заколоту. Тільки й слави, що Запорожжя. В гетьманщині нема ладу. Старшина козацька до панства тягне, в царя та бояр ласки запобігає, хоч і на Польщу оглядається, а простий народ в Москві бачить увесь свій порятунок. А Москва впинає щораз глибше свої кігті в українське тіло.

—  Від Москви не ждати нам спассння, — говорив дід Охрім. Був я при переяславській умові. Здавалося, гаразд буде під московським православним царем, а потому ту умову нищчили пункт за пунктом. Наших найкращих людей в Сибір загнали, й то зрадою, без суду. Згадати страшно.

—  Я кажу, що ні на кого не можна покладати надії вкраїнському народові, тільки на власні сили, — казав твердо Карпо.

—  І я це кажу, щоб лиш єдність була, щоб Бог послав нам такого чоловіка, щоб здолав усіх з’єднати, а тоді нам ніхто не страшний. У нас буде така сила, що й Москву й Ляхів проженемо з нашої хати, а Туркові скажемо: зась!  А що ж ви, козаки, тепер робите?

—  Ворога б’ємо по давньому. Татарву шарпаємо, панів польських караємо, часом і Москві достається.

—  Така робота нічого не варта. Коли навкруг себе крутитимешся, то не далеко зайдеш... Вам би поперед усього розбити одно, а тоді вже обертайся на друге...

—  А хто ж би, по-твойому, мав бути перший? — питає Карпо.

—  У давнину нам треба було поперед усього здавити татарщину й зайняти Крим та там запустити корінь. Воно може б і тепер не було пізно. Та тепер нема вже такого завзяття на татар, бо вони теж охляли... Тепер би прогнати з правого берега Дніпра всю шляхту — панів, щоб уп’ять козацтво розрослось та в пірря поросло. Та тільки те козацтво має бути без високої, панської старшини, без реестра, щоб усі були вільні та рівні. А впоравшись з Польщею можна б і за Москву взятись... Та до такого діла треба голови розумної та щирого серця...

Довго так балакали. Тепер ще холодно було спати на дворі.

Козаки постелили собі в першій печері. Другого дня, тільки на світ поблагословилося, Карпо з Максимом вже вирушили.

Старий покликав Остапа та й каже:

—  Нам, синку, незабаром прийдеться розлучитись. Коли приїде сюди Максим з жінкою жити, ти поїдеш з своїм батьком на Січ. Про мене ти будь спокійний. Мої приймаки будуть мене доглядати добре. А тобі в світ треба, розуму вчитися, слави добувати...

—  Хіба ж мені, діду, біля тебе недобре? — говорив засмучений Остап. Хай живуть тут і Максим а жінкою, я їм перепиняти не буду.