Розділ «ПІДДАВСЯ»

Орлик гірко всміхнувся: «Фантазії. Зрада Валлєнштайнових офіцерів, український Хеб». Він неспосібний до того.

Чув жар в очах. Чи не яка недуга?

Прикладав руку до висок. Рука дрижала й була гаряча.

«Всі ми, ніби в бреду. Він один здоровий, він один знає, чого хоче і що йому робити, отсей старий, дряхлий чоловік, що так спокійно спить за шовковою стіною, тоді як його генеральний писар, молодий і дужий Пилип Орлик, з ума сходить. Кінець тому, кінець! Піди, кинь йому цей лист і скажи, що довше гратися в політичні піжмурки не будеш. Складай перо й печать і йди собі від нього, до жінки і дітей, ти ж муж і батько. А як не пустить? Так вночі вихопиться з табору і поїде геть, щоб не бути при ньому й не відповідати, як генеральний писар, за тую небезпечну затію…»

— Пилипе! — почувся Мазепин голос з третього переділу. — Є ти там, Пилипе?

Орлик встав, поправив пояс, пригладив рукою чуб, взяв Ломиковського письмо і відхилив занавісу. «Йди геть! Геть!» — приказував собі в душі.

Гетьман глянув на свого писаря, піднявся, сів на ліжку, очі в нього вп'ялив.

Орлик хотів видержати цей погляд — не міг. Повіками зіниці накрив.

Турецькі узори затанцювали на долівці, соняшні квадрати засуєтилися, як живі, гетьманська хоругов залопотіла, як крилами птах.

«Втікати, втікати, втікати!» Ноги трималися землі. Рушитися не міг. Стояв у ногах постелі. Лист «дурницями» записаного паперу дрижав у його руці.

— Пилипе! — почув м'ягкий оксамитовий голос.

— Слухаю милості вашої, — відповів, підступаючи до гетьманської руки.

Перед ним лежав гетьман Мазепа.

— Важко тобі. Пилипе. Гадаєш, мені легко? — казав гетьман, беручи Орлика за руку і притягаючи його до свойого ліжка. — Сідай. Побалакаємо хвилину. Багато часу не маю. бо нині ще треба бачитися з тринітарем, з отсим шпигом, знаєш.

Орлик сів на краєчку лавки. Голова йому горіла.

— Хвилюєшся? — почав гетьман. — Розумію тебе. Жінка, діти. Що ж! Кажи. Коли в тебе сили нема, я не налягаю, іди до них. Важко мені оставатися без тебе, але не хочу, щоб Орлик в куропатву перемінився. Краще випущу його з клітки, хай летить.

Орлик віри ушам своїм не йняв. Чи справді він це чує, чи лиш йому в бреду верзеться?

— Кажи, Пилипе, кажи! Ще час. Ще можеш умити руки свої, як Пилат, простять тобі. За декілька днів, може, буде запізно. Рішайся!

Орлик незчувся, коли коліна його опинилися на долівці, а голова припала до постелі.

— Пане мій! Не проганяй мене від себе. Не гідний я ласки твоєї, не варт бути вірником твоїм, бо я лиш чоловік. Але — поборю я ворога в собі, не зраджу тебе, як жінці і дітям своїм щастя бажаю.