Розділ «СПОВІДАЮТЬ»

З Борщагівки привезено старого попа.

Сповідник відвідав перше полковника Іскру, а тоді до Кочубеєвої в'язниці увійшов.

Кочубей довго сповідався. Хотів пригадати собі всі свої гріхи, ціле своє довге, багате в добрі і в злі вчинки життя.

Важко. Пам'ять згубив. Рветься, як трухла нитка.

Відгребував з хламу минулого давно забуті події, і вони розсипалися перед ним, як порохно.

Кілька разів переривав сповідь. Падав горілиць на тапчан і лежав, закривши руками повіки. Панотець терпіливо сидів біля нього і ждав, поки безталанний мученик не набере сил і не виявить ще якого нового гріха. Було їх багато, політичних, родинних і буденних, людських. Великий маєток, і гріхи чималі.

— Тисячу червінців моєї покійної доньки, по чоловікові Забілихи, — говорив уривисте, — обіцяв я дати на будівлю церкви в Батурині і не дав. Якщо їх знайдуть, а цар або гетьман не заарештують, хочу, щоб на церкву в Батурині пішли. Може, Бог милостивий який гріх за це мені простить.

— Велике милосердя Боже, і нема такого грішника, щоб його Бог відтрутив від себе, бачучи каяття у серці його.

Кочубей так щире зітхнув, що панотець уважно подивився на нього, чи це не його останнє зітхання. Ні. Старець відчинив очі і потер чоло:

— Ніяк не пригадаю, де я ті тисячі червінців заховав. Дружина моя Любов Федорівна знатиме. Перекажи їй, всечестивий отче, якщо вона ще жиє.

— Любов Федорівна здорова. Гетьман за нею і за цілою родиною Іскрів та Кочубеїв до царя вставляється, щоб їм кари ніякої не було, щоб вони могли без жадної біди і туги в господах своїх спокійно та мирно пробувати і зі своїх маєтностей користуватися, бо досить, що їх батьки й чоловіки за свою вину слушну кару потерплять.

— Гетьман вставляється за нашими жінками й дітьми, що ти кажеш, отче?

— Гетьман кривди ніякої не дозволить їм зробити. Це він сам велів переказати тобі, щоб ти не турбувався туземним, а про позагробне думав.

В наболілій душі Кочубея була окрема рана — гетьман. Вона його не боліла, а пекла. Завинив перед гетьманом, бажав йому упадку, це правда. А все ж таки дожидав його великодушності. Гетьман не одному простив. Кочубей сподівався, що свого колишнього друга помилує. Аж бачить — ні. Мститься. Певно, й на родину його та Іскри покладе важку руку, маєтки забере, бо вони великі, в землі, будинках, в посуді, вбраннях, в образах і в дзвінкому гроші. Страх, щоб воно таке не сталося, затроював Кочубеєві останні години життя. Аж отеє від священика чує, що гетьман їх родини під свою опіку бере. Видно, не мститься, лиш помилувати не може, видно, так цар рішив.

І Кочубеєві зробилося лекше на серці, ніби камінь важкий зсунувся з нього. Перехрестився і очі до неба підвів.

— Більше не пригадуєш собі нічого? — питався священик.

— Бачить Бог, більше пригадати не можу, пам'ять не слухає мене, туман очі вкриває, ніби з другого берега дивлюсь.

Священик розгрішив його. Покути не завдавав. Незабаром спокутує усе.

— Яке твоє останнє бажання, Василю Леонтійовичу, кажи, гетьман обіцяв сповнити, крім одного… — речення не докінчив. Кочубей доповів собі: крім життя.