Розділ «НЕСПОДІВАНИЙ ГІСТЬ»

— Тіточко! Пощо пригадувати минуле? Лишім це питання. Давайте турбуватися живим!

— Не все, що пройшло, те вже й прогуло. Не раз минуле від теперішнього живіше. Я мерців не викликую з гробу, про живих нагадую тобі. Вони люблять тебе, Мотре. Тужать за тобою, добра тобі бажають.

— Хто такий?

— Хоч би перший Чуйкевич.

— Чуйкевич? — І Мотря тільки рукою майнула… Вони сиділи в городі під великою липою, над котрою, ніби невидима музика, бреніло безліч комах.

Пополуднє було погідне і тепле, аж душне тою томлячою весняною задухою, коли родючу силу землі почувається так, як ніколи.

— Буйні сего року трави, — завважила Мотря.

— І збіжжя, славити Бога, гарні. Кажуть, давно не було такого врожаю, — додала Марія Федорівна.

— Де кум, де коровай. Куди там жнива, тітусю! Ще й весняні бурі не прошуміли.

— Відверни їх. Господи, від нас!

А подумавши хвилину, Марія Федорівна спитала:

— Не скучно тобі, Мотре?

— Мені? Чи не скучно? Ні, тітусю.

— Сидимо вдвійку, як черниці, безвихідно й безвиїзне. Зимою сніги нас задувають, весною сади зеленими мурами замикають, світа Божого не бачимо. Мені то нічого, бо я стара, чого мені більш захочувати? Але тобі, Мотре! Тобі якраз пора жити, втішатися й впиватися насолодою життя.

— Я щастям п'яна, така п'яна, що й протвережуватися не хочу.

— Дуриш себе.

— Їй-Богу, не дурю, тітусю. Гляньте, яка кругом краса. Як зелено, цвітисто, пахучо. Нагадується казка про заворожену царівну.

— Тільки царевич не приїжджає, дитино.

— Не викликуйте вовка з лісу. Приїхав би і попсував би мені мій райок.