Розділ «VII»

— Як ти мiряєш? Пiддури кого дурнiшого, а не мене, — крикнула Кайдашиха, — свою половину мiряла, то натягувала, аж пояс лущав, а Лаврiнову половину мiряла, то аж пояс брався. Геть, погана! Дай я сама перемiряю з Мелашкою.

Кайдашиха перемiряла весь город упоперек, — i знов обидвi половини були однаковi.

— А що, чия тепер правда! — говорила Кайдашиха. — Ти мiряєш собi, то натягуєш, а чужому мiряєш, то стягуєш. Ти б людей соромилась! Тобi тiльки б сидiти з жидiвками в крамницях та обдурювати на аршинi людей.

— Це якийсь жiночий сажень вигадала Мотря, що стягується й розтягується, як кому треба, — сказав насмiшкувато Лаврiн.

— А отой рiжок, що в бузину ввiгнався, яким сажнем будеш мiряти? Не бiйсь, менi не оддаси? — сказала Мотря.

— То одкуси його зубами! А де ж його дiть, коли вiн вигнався на вулицю, — сказала Мелашка.

Мотря була сердита, що вийшло не так, як вона хотiла. Вона причепилась до Лаврiна за батькiвську спадщину.

— Чом же ви не роздiлили пасiки? — сказала вона. — Адже ж пасiка батькова! Гаращо все загарбали собi в руки! На Лаврiновiй половинi в садку бiльше двома грушами i однiєю яблунею.

— А ти вже й полiчила? — спитав Лаврiн.

— Авжеж полiчила, i своїм не поступлюсь. Садок не твiй, а батькiвський, — сказала Мотря.

— То пересади на свою половину! — крикнув Лаврiн.

— Який їх чорт подужає пересадить! Пересадиш, то пiдвередишся, — сказала Мотря.

— О, пiдвередишся. Мотре, коли Карпо не поможе, — сказав, смiючись, Лаврiн.

— Вже хоч i пiдвереджусь, чи нi, а таки свого. I докажу, — гукнула Мотря i вдарила кулаком об кулак, — ходiм лиш зараз у волость, нехай нас волость розсудить, а не ти з свекрухою. Дайте, лишень, нам половину пасiки, а як нi, та бери, Карпе, сокиру та й рубай грушi. Я вам свого не подарую, — кричала, аж сичала Мотря.

— Та подивись, лишень, на твоїй половинi все старi грушi, а на моїй — щепи! — сказав Лаврiн.

— Мотря каже правду: ви нам дайте половину пасiки, половину овець та свиней, — сказав Карпо.

— Овва, який розумний! Забери ще половину котiв та собак! — кричала Кайдашиха. — А батька хто лупив у труди? Лаврiн хоч батька не бив.

— Не бив, тiльки не слухав! — сказав спокiйно Карпо.

— А ти забув, що я ще живу на свiтi? I я маю якесь право на батькове добро. Ти ладен, мабуть, мене живою в землю закопати! — говорила Кайдашиха. — Ти хочеш з своєю Мотрею мене, сироту, скривдить? Нi, Карпе, нехай нас громада розсудить!

— Як громада, то й громада! Ходiм в волость, бо я своєю часткою не поступлюсь, — сказав Карпо.