Розділ «VII»

Кайдаш обернувся од комина, коли гляне пiд стiл, пiд столом лежить здоровий, як кабан, та кудлатий чорт, з страшною чорною мордою, з рогами, з ротом до вух, з бiлими здоровими зубами. Кайдаш злякався i сiв на лавi. Вiн зирнув на пiл, на лавi й на полу сидiли рядком здоровi чорти i клацали до його зубами, неначе вовки. Кожний держав по жаринi в ротi: жар свiтився в їх зубах, зубатi пащеки червонiли. Один чорт показав йому на сокиру пiд лавою й шепотiв: «Вiзьми сокиру та зарубайся!» Другий показував на налигач пiд полом i шепотiв: «Пiди в клуню та повiсся!» Третiй пiдказував: «Пiди до ставка та втопись!»

— Жiнко! Чи ти пак не бачиш, скiльки чортiв сидить на лавi? — говорив Кайдаш, а сам трусився, аж зубами цокотiв.

— Господи милосердний! Тiльки нас лякаєш, — говорила Кайдашиха.

Мелашка стояла коло печi нi жива нi мертва. Лаврiн схопився з постелi.

— Виведiть мене надвiр! Вже чортiв повна хата, а мiж ними здоровi мухи лiтають та чорнi круки шугають, — сказав Кайдаш.

Лаврiн взяв батька за руку й вивiв у двiр. Мелашка злякалась i вибiгла слiдком за ними. В Кайдашихи трусились ноги од переляку. Вона дiстала свяченої води, покропила хату, засвiтила страсну свiчку перед образами.

Кайдаш провiтрився надворi. Лаврiн увiв його в хату. Страхiття десь зникло.

— Треба менi висповiдатись, — сказав Кайдаш, — це, мабуть, смерть моя наступає.

Кайдашиха й Лаврiн насилу вмовили його лягти на постiль. Тiльки що вiн вилiз на пiл i хотiв лягти, йому здалось, що на постелi лазять здоровi раки та чорнi павуки. Прудкi павуки, такi завбiльшки, як гусенята, кинулись до його, як собаки. Вiн пiдвiвся й почав обтрiпувати одежу. — I де та нечисть набралася на полу! — крикнув Кайдаш, обтрушуючи сорочку. — Лаврiне! Вiзьми вiника та позмiтай оту погань.

Лаврiн взяв вiника i нiби щось змiтав з постелi. Тодi Кайдаш лiг на постiль i заснув.

На другий день Кайдаш пiшов до священика, висповiдався, але все те нiчого не помогло. До його внадився херсонський чумак, приходив до його вночi та все неначе водив його десь по пущах та по нетрях.

Через тиждень той чумак завiв Кайдаша знов на греблю, а вранцi його знайшли в водi на потоках коло самої застави. Мiрошник прийшов пiдняти заставу i вглядiв у водi неживого чоловiка. В млинi мололи семигорськi люди i впiзнали Кайдаша.

Волость приставила до втопленика сторожу. Три днi лежав пiд вербою Кайдаш, покритий старою свитою, доки приїхав становий i звелiв синам узяти батька та поховать.

— Постив батько дванадцять п'ятниць, щоб не вмерти наглою смертю та в водi не потопати, а проте втопився. I п'ятницi нiчого не помогли, — говорив Карпо. — Варто було мучити себе цiлий вiк.

Поховали сини Кайдаша з великою честю, просили священика занести батька в церкву; як ховали, то читали євангелiю трохи не коло кожної хати; пiсля похорону справили багатий обiд. Кайдашиха роздала старцям щедру милостиню, дала священиковi на сорокоуст.

На четвертий день пiсля похорону Карпо й Лаврiн почали дiлитись батькiвськими спадками.

— А що, Лаврiне, — сказав Карпо, — роздiлим тепер грунт пополовинi, а то батько одрiзав менi городу, неначе вкрав.

— То й роздiлимо, — сказав Лаврiн. — Чи пiдемо в волость, чи обiйдемось i без волостi?

— А нащо нам здалася та волость! Одмiримо пополовинi город та пополовинi садок, та й годi, — сказав Карпо. — Хiба таки самi собi не дамо ради?

— Про мене, мiряймо город i самi, — сказав Лаврiн. Карпо взяв довгу та рiвну лiщину i почав з Лаврiном мiряти город вздовж та впоперек. Перемiрявши город, вони роздiлили його вздовж пополовинi й позабивали на межi кiлки.