Розділ «VII»

— А як прийдеться платить подушне та за землю, то й тодi мене не спитаєшся? — спитав Кайдаш.

— Ви берете грошi в свої руки, то ви й платiть. Давайте менi грошi до рук, то й я буду платить, — сказав Лаврiн.

— Може, ти хочеш, щоб я й тобi видiлив твою частку поля, як Карповi?

— Нащо? Ваша частка — i моя частка; ви сьогоднi господар, а я завтра, — сказав Лаврiн.

— Добре поважаєш старого батька! Покарає тебе господь за мене, а як не тебе, то твоїх дiтей, — сказав батько.

— Не питай старого, а питай бувалого, — сказав Лаврiн. — Карали ви Мотрю, карали вже й Мелашку i без господа; буде з нас тiєї кари.

З того часу Лаврiн загарбав хазяйство в свої руки. Батько мусив мовчати i рiдко коли вмикувався в хазяйство. Вiн бiльше майстрував, заробляв грошi, постiв усi п'ятницi та з горя, сливе, щодня вертався ввечерi додому з шинку п'яний. Його голова стала сива, аж бiла, тiльки брови чорнiли на широкому блiдому лицi та темнi очi блищали, неначе в ямках, глибоко позападавши пiд бровами.

Раз у спасiвку старий Кайдаш пiшов в суботу на вечерню. Сонце стояло над лiсом. Церква була порожня. В бабинцi стояла одним одна баба. Кайдаш став навколiшки i бив поклони. Дяк спiвав жалiбну церковну пiсню. Коли це чує Кайдаш, щось потягує тоненьким голосом за дяком. Голос лився, як срiбло, десь зверху. Вiн пiдвiв очi й глянув на iконостас. Зверху на iконостасi стояв чималий золотий хрест з терновим вiнком на перехрестi, а по боках коло хреста стояли навколiшки два позолоченi янголи. Кайдаш глянув на янголiв, вони розтулювали роти i спiвали разом з дяком тоненькими голосами. Кайдаш стривожився й одвiв очi. Глянув вiн на намiснi образи, i вони спiвають, а разом з ними спiвають усi образи в церквi… Кайдаш перелякався i став на ноги. Слухає вiн i дивується. Кайдаш повертав головою на всi боки, всi образи спiвали. Дивиться вiн на образ Варвари. Варвара заворушила пальцями, повернула очима; на їй убрання замаяло. На образi Параскеви П'ятницi — з розкiшними, розпущеними по плечах кiсьми, з квiтками на головi — квiтки на головi затрусились, неначе од вiтру. Параскева П'ятниця повернула очима на його, мов жива.

Кайдаш злякався i вийшов з церкви. У притворi на стiнi висiв здоровий образ страшного суду. Кайдаш глянув на його скоса; на образi внизу була намальована в пеклi здорова коняча голова з бiлими гострими зубами; та голова засмiялась до його. Полум'я в її ротi загойдалось, мов свiчка од вiтру. Невеличкi постатi грiшникiв та чортiв в зубах заворушились, мов комашня. Маленькi хвостатi та рогатi чортики висолопили до його язики.

Кайдаш перелякався, одвiв очi од страшної картини i вийшов надвiр. Вiн сiв на схiдцях i схилив голову. Надворi було тихо, як у хатi. Сонце стояло низько над самим лiсом i пронизувало свiтом верхи лiсу, зеленi, як трава на степу. Над лiсом од сонця тяглися неначе довгi стьожки та стрiчки, витканi з свiтла й золота. На заходi стояла одним одна хмарка на чистому небi, вся золота, з червоними краями.

Смутне Кайдашеве блiде лице освiтилося рожевим свiтом, наче лице в мерця. Вiн пiдвiв блискучi очi, глянув на лiс i побачив, що над самим шпилем, серед лiсу, на хмарцi стояв чоловiк, прозорий, як туман, i неначе кивав рукою до його, нiби кликав.

Кайдаш встав i пiшов з гори. Вiн зiйшов вниз, пiшов далi шляхом, а те диво на хмарi одсунулось од його ще далi за лiс. Вiй вийшов на гору за село. З гори було видно широку долину, обставлену горами, вкритими лiсом; в долинi блищала Рось.

Кайдаш пiшов на греблю, не знаючи для чого. Колеса в млинi крутились, вода шумiла й розливала голосний гук по долинi. Коло млина стояли вози, вештались люди. Проз Кайдаша проїхав чоловiк возом, а далi пролетiв пан на баских конях i трохи не зачепив його колесом.

Кайдаш оступився на кiнець греблi i трохи не впав у воду. Вiн напружив свої сили, одскочив набiк i опам'ятався.

— Боже мiй! Де це я? Чого це я зайшов на цю греблю? Чи менi треба було йти до млина, чи в Бiєвцi? — питав сам у себе Кайдаш. Вiн згадував i нiчогiсiнько не згадав, вернувся у Семигори i тiльки тодi згадав, що був у церквi, що з ним там дiялось щось чудне.

Кайдаш уже смерком вернувся до хати. Сiм'я вже повечеряла й полягала спати. Вiн пiдiйшов пiд дверi й хотiв постукать. Коли гляне — з-за угла кинулась на його собака, здорова, як годований кабан, з кiнською головою, з рогами i заблищала страшними очима. Вiн оступився назад i махнув на неї руками. Гляне вiн, аж до його лащиться сiрий Барбос.

Кайдаш увiйшов у хату. Кайдашиха засвiтила лампу, думала, що вiн був у шинку i зараз почне коверзувати. А Кайдаш сiв кiнець стола, блiдий, як смерть, i задумався.

«Боже мiй! Що це зо мною дiялось? — думав Кайдаш. — Чи це мене бог карає за грiхи, чи показує свою ласку за правду?»

— Де це ти бродиш? Чого ти став такий жовтий, як вiск? — питала в Кайдаша жiнка.

Кайдаш махнув рукою, послався на лавi i лiг спати. Другого дня в недiлю Кайдаш ходив цiлий день смутний та задуманий. В понедiлок вiн пiшов в поле косити, а нудьга давила його, як камiнь. Вертаючись з поля, Кайдаш забалакався з людьми коло шинку, зайшов з ними в шинок i випив пiвкварти горiлки. Iде вiн через греблю попiд вербами, коли гляне в воду, з-пiд греблi вискочив чорненький хлопчик з маленькими рiжками, з здоровою головою та й побiг за ним слiдком. Кайдаш пiшов швидше, а чорний хлопчик бiг за ним та приказував за кожним його ступенем: туп, туп, туп, туп! Кайдаш обернувся й махнув на хлопця косою. Хлопець неначе в землю ввiйшов. Кайдаш пiшов через мiсток, коли оглядається, а хлопець знов бiжить за ним по мiстку та все приказує: туп, туп. Кайдаш пiшов стежкою понад ставком, з берега плигали цiлими сотнями маленькi, як жаби, чортики, пiрнали, знов виринали й дражнились з його язиками.