Золотий жук

Ми запалили ліхтарі і взялися копати із запалом, гідним більш розумного застосування. Світло струменіло по наших обличчях. І я уявив, як мальовниче виглядає зараз наша трійця і якою дивною та підозрілою мусила б здатись вона випадковому подорожньому, коли б той набрів на нас.

Так ми копали впродовж не менше двох годин. Ми обмінювались лише короткими репліками і тишу порушував хіба що гавкіт собаки, якого вельми турбувала наша праця. Гавкіт робився все голоснішим і ми почали боятися, чи не привабить він сюди котрогось бурлаку, який, можливо, влаштувався на відпочинок неподалік. Вірніше, боявся Легран; я ж був би тільки радий будь якій нагоді повернути додому нашого навіженого. Неслухняного пса нарешті вгамував Юпітер. Він виліз із ями й рішуче зв'язав морду собаки однією зі своїх підтяжок, після чого, похмуро посміхаючись, знов взявся за лопату.

Після двох годин праці ми викопали яму глибиною у п’ять футів, проте жодного натяку на скарб не знайшли. Ми зупинились. І я почав сподіватися, що фарс наближається до завершення. Однак Легран, хоча, очевидно, дуже розгублений, обтер піт з чола і знов взявся до роботи. Яма мала вже чотири фути в діаметрі і займала всю площу обведеного Леграном кола. Тепер ми розширили це коло, потім поглибили яму ще на два фути.

Проте нічого не з'являлося. Шукач золота, якого мені було від душі шкода, нарешті виліз із ями й з гіркою безнадійністю, яка відобразилась в кожній рисі його обличчя, став поволі вдягати сюртук, який він зняв перед початком роботи. Я мовчав. Юпітер, на хазяїнову команду, почав збирати знаряддя. Закінчивши й розв'язавши собаку, ми вирушили додому в глибокому мовчанні.

Але не встигли ми пройти й десяти кроків, як Легран з голосним прокляттям повернувся до негра і міцно схопив його за комір. Уражений Юпітер роззявив рота, витріщив очі, і упустивши лопату, упав на коліна.

— Ти, негідник, — крізь зуби просичав Легран, — клята чорна каналія, відповідай мені негайно, і без вивертів, де в тебе ліве око?

— Ах, Боже мій, маса Віл! Ось у мене ліве око, ось воно! — перелякано зарепетував Юпітер, притискаючи руку до правого свого ока з розпачливою впертістю, начебто в передчутті неминучої втрати його.

— Я так і думав! Я знав! Ура! — викликнув Легран. Він відпустив негра і виконав кілька жвавих танцювальних фігур, чим немало вразив свого слугу, який, підвівшись з колін, тільки мовчки кліпав очима.

— Вертаймося! — сказав Легран. — Гру ще не програно! — І він знову рушив до тюльпанового дерева.

— Ну, Юпітере, — сказав він, коли ми знов стали втрьох біля підніжжя велетня. — Кажи, як череп прицвяховано до гілки, обличчям догори чи вниз?

— Обличчям догори, маса, так що круки могли клювати без усякої перешкоди.

— Тепер кажи, у яке око ти опустив жука, у це чи у це?

Тут Легран торкнувся одного ока Юпітера, потім другого.

— Ось у це, маса, у ліве око, як ви й веліли! — і Юпітер показав пальцем на своє праве око.

— Гаразд, почнемо все спочатку!

З цими словами мій друг, у божевіллі якого тепер мені вже привиджувалась певна система, витягнув дерев'яний кілочок, що раніше позначав місце, де впав жук, і переніс на інше, на три дюйми західніше. Знов зв’язавши землемірною стрічкою кілок зі стовбуром, він відміряв ще п’ятдесят футів до нової точки, віддаленої від нашої ями на кілька ярдів.

Цього разу Легран окреслив коло трохи більшого діаметру, і ми знов взялися за лопати.

Я смертельно втомився, але хоч не дуже розумів, з якої причини так змінився мій настрій, колишньої нехоті до праці вже не відчував. Якимось дивним чином я почав відчувати до неї інтерес, більш того, мене охопило хвилювання. У дивацькій поведінці Леграна прозирало щось схоже на передбачення, на продуманий план. Що, мабуть, справило на мене свій вплив. Я копав із запалом і час від часу дійсно ловив себе на думці, що труджуся із чимсь, схожим на очікування уявлюваного скарбу, привид якого звів з розуму нещасного мого товариша. Ми працювали вже з півтори години і видіння скарбів заволодівало мною все більше і більше, аж раптом нас знов сполохав нестямний гавкіт нашого пса. Якщо раніше він гавкав з пустотливості чи примхи, то тепер його щось насправді стривожило. Юпітер знов зібрався зав'язати йому морду, але пес не дався і, стрибнувши в яму, став скажено копати землю. Через кілька секунд він розкопав два людських кістяки, а точніше, купу кісток, перемішаних з клаптями напівзгнилої вовняної матерії і з металевими ґудзиками. Один або два змахи лопати — і ми побачили лезо великого іспанського ножа. Ми продовжили копати і наштовхнулись на три- чотири золотих та срібних монети.

Побачивши монети, Юпітер аж підстрибнув від захвату. Але на обличчі його пана намалювалося цілковите розчарування. І все ж він звернувся до нас із гарячим проханням продовжувати роботу. Та не встиг він вимовити ці слова, як я спіткнувся й упав, зачепившись носком чобота за велике залізне кільце, що наполовину потопало в пухкій землі.

Ми знову ревно взялися за роботу. Гарячкову напругу, випробувану за ці десять хвилин, я не наважусь порівняти ні з чим у своєму життя. Ми відкопали довгасту дерев'яну скриню. Незвичайна міцність дощок, з яких було сколочено скриню, наштовхувала на думку, що дерево було піддано хімічній обробці, скоріш за все, двохлористою ртуттю. Скриня була у три з половиною фути завдовжки, три фути заввишки. Вона була надійно скріплена залізними смугами і оббита заклепками. Смуги покривали скриню, створюючи щось на зразок решітки. З кожного боку, біля самої кришки, було вгвинчено по три залізні кільця, усього шість кілець, так що за скриню могли взятися разом шестеро людей. Ухопившись втрьох, ми змогли лише зрушити скриню з місця. Ми зрозуміли, що унести такий вантаж нам не під силу. На щастя, кришка трималась лише на двох висувних болтах. Тремтячими руками, затамувавши подих, ми витягли болти. Мить, і перед нами постав скарб. Коли сяйво ліхтаря освітило яму, від гори золота й самоцвітів зметнувся блиск такої сили, що ми на секунду попросту осліпли.