Золотий жук

Тоді Легран устав і з серйозним і урочистим виглядом вийняв жука з-під скляного ковпака, де його тримали.

Екземпляр і справді був надзвичайний. У науковій цінності знахідки Леграна сумніватись не доводилось — тодішні натуралісти ще не знали такого виду. На спинці чорніли дві круглі цятки зверху і ще одна, більш довгаста, знизу. Надкрила були на диво твердими й лискучими, ніби з полірованого золота. Вага комахи теж була досить незвична. Не дивно, що Юпітер взяв його за золотого. Але як міг Легран розділити його думку, залишалося для мене нерозв’язним питанням.

— Я послав за вами, — почав він високоурочистим тоном, коли я скінчив розглядати жука. — В очікуванні поради і допомоги у здійсненні волі Провидіння й жука.

— Дорогий Легране, — вигукнув я, перериваючи його, — ви, вочевидь, хворі і треба вжити деяких заходів. Лягайте в ліжко, а я залишуся біля вас кілька днів, поки ви не одужаєте. Вас морозить…

— Перевірте мій пульс, — сказав він.

Я перевірив і змушений був визнати, що ніякої лихоманки в нього немає.

— Бувають хвороби і без лихоманки. Послухайтесь цим разом моєї поради. Насамперед ляжте в ліжко. Потім…

— Ви помиляєтеся, — перервав він, — мені добре, наскільки може бути добре при такому нервовому стані, у якому я перебуваю. Якщо ви дійсно бажаєте мені добра, то простягніть руку допомоги.

— А як це зробити?

— Дуже просто. Юпітер і я, ми вирушаємо в експедицію до пагорбів, на материк. І нам знадобиться підтримка такої особи, на яку ми можемо цілком покластися. Ви єдиний, кому ми повністю довіряємо. Успіх чи поразка чекає нас там, все одно, ця краще за невизначеність.

— З радістю вам допоможу, — відповів я, — але скажіть, чи має цей злощасний жук якийсь стосунок до вашої експедиції?

— Так, має.

— У такім разі, Легране, я не можу взяти участь у цьому безглуздому підприємстві.

— Мені шкода. Дуже шкода. Нам доведеться йти вдвох.

— Вдвох! Він насправді божевільний! Але почекайте! Скільки часу ви маєте намір пробути там?

— Імовірно, усю ніч. Ми виступимо зараз же і на світанку вернемося, щоб там не сталося.

— А ви обіцяєте мені, що, коли задовольните свою цікавість, і вся ця затія з жуком (Господи Боже мій!) щасливо завершиться, ви повернетеся додому й будете слухняно дотримуватися моїм порад, так, якби я був вашим лікарем?

— Так, я обіцяю. А тепер збираймося, бо часу обмаль.

З важким серцем я рушив за моїм другом. Ми вийшли близько четвертої години — Легран, Юпітер, пес і я. Юпітер викликався власноруч нести косу й лопати; як мені здалося, більше з остраху віддати один із цих інструментів своєму панові, ніж з надміру працьовитості чи послужливості. Вигляд у нього був вкрай похмурий. «Клятий жук!» — єдине, що я почув від нього за весь той час, поки ми йшли. Щодо мене, то я ніс два незапалені ліхтарі, тоді як Легран ніс жука. Прив’язавши комаху до шнурка, він крутив нею мимохідь, ніби заклинатель. Помітивши цю нову красномовну ознаку душевної хвороби мого друга, я ледь стримав сльози. Однак на разі я вирішив ні в чому йому не суперечити і чекати моменту, коли зможу вжити якихось більш дієвих заходів. Я кілька разів спробував зав’язати розмову щодо мети нашої експедиції, але даремно. Переконавши мене приєднатись до походу, Легран, мабуть, задовольнився цим і не бажав більше вести жодних розмов, внаслідок чого на всі мої питання відповідав стисло: «Побачимо!»

Досягнувши мису, ми сіли на ялик і переправились на материк. Потім піднялись високим берегом і, взявши напрямок на північний захід, заглибились у дикий, пустельний край, де, здається, не ступала нога людини. Легран впевнено вів нас вперед, лише зрідка зупиняючись і звіряючись з орієнтирами, які, скоріш за все, зауважив під час своїх попередніх відвідин.