Золотий жук

— Скоро буду на кінці, маса… Ой-ой! Господи Боже мій! Що ж це таке!

— Ну, — переможно прокричав Легран. — Що ти там побачив?

— Так нічого, тільки отут череп. Хтось залишив свою макітру тут, на дереві, і круки склювали все м'ясо.

— Череп, кажеш? Добре! А як його там прикріплено? Як тримається?

— Міцно тримається, маса; ви б бачили. Диво та й годі. Отакенний товстий цвях у черепі. Ним і прибито черепа до гіляки.

— Добре, Юпітере, а тепер виконуй те, що я казатиму. Ти чуєш?

— Так, маса.

— Слухай мене уважно! Знайди в черепа ліве око.

— Гм! Гу! А де ж у черепа ліве око, якщо він безока?

— Будь проклята твоя дурість! Можеш ти відрізнити свою праву руку від лівої?

— Так, можу, лівою я колю дрова.

— Правильно! Ти лівша. Так от, ліве твоє око у тебе з тієї ж сторони, де й твоя ліва рука. Тепер, припускаю, ти зможеш знайти ліве око на черепі, або те місце, де було ліве око? Знайшов ти його?

Мовчання затягнулося. Нарешті, негр запитав:

— Ліве око черепа з тієї ж сторони, що й і ліва рука його? Але де ж у черепа руки? Я знайшов тепер ліве око — отут от ліве око! Що мені з ним робити?

— Пропусти крізь нього жука настільки, наскільки вистачить шнурка. Але дивись, не випусти його з рук.

— Вже зробив, маса Віл. Дуже проста річ — пропустити жука крізь дірку. Подивіться на нього знизу, як він там?

Впродовж цього діалогу Юпітера залишався невидимим; але жук, якого він опускав, майорів тепер на кінці шнурка. Він виблискував, як кулька полірованого золота, в останніх променях призахідного сонця. Жук вільно звисав серед гілок і, якби Юпітер зараз відпустив шнурка, то упав би до наших ніг. Легран схопив косу й розчистив ділянку у три або чотири ярди в діаметрі, саме під жуком; і, закінчивши, наказав Юпітеру відпустити шнурка й спускатися з дерева.

Забивши кілочок саме в тому місці, де впав жук, мій друг вийняв з кишені землемірну стрічку. Прикріпивши її до стовбура, як раз навпроти кілочка, він протягнув стрічку прямо до кілочка, після чого, продовжуючи розмотувати стрічку, відміряв ще п’ятдесят футів. Юпітер йшов попереду з косою, розчищаючи терник. Досягнувши потрібного місця, Легран забив ще один кілок і, взявши його за центр, очистив круг діаметром приблизно у чотири фути. Потім він вручив лопату мені і Юпітеру, сам теж взяв лопату і ми почали копати.

Зізнаюсь, у мене ніколи не було особливого смаку до подібного роду розваг, навіть при світлі дня; а зараз ще й вечоріло. Мене і без того чимало втомила дорога. Я б охоче відмовився. Але мені не хотілось сперечатись з моїм бідним другом і тим посилювати його душевну тривогу. Отже, виходу не було. Якби я міг розраховувати на допомогу Юпітера, то без коливань силоміць відвів би шаленця додому. Але я занадто добре вивчив характер старого негра і розумів, що за жодних обставин він не піде проти волі свого господаря. Щодо Леграна, то в мене тепер не залишилось ані крихти сумніву, що він підхопив розповсюджену у нас на Півдні манію шукання скарбів. І що його і без того буйну уяву підстьобнула знахідка жука і, на додаток, ще й впертість Юпітера, який весь час торочив, що жук зі справжнього золота.

Розум, схильний до божевілля, цілком міг піддатися подібним впливам, особливо, якщо вони знайшли підтримку в потаємних прагненнях душі. Я згадав слова бідолахи про те, що цей жук «поверне йому фортуну». Я був засмучений і глибоко стурбований. Але врешті решт я вирішив проявити добру волю (оскільки не бачив іншого виходу) і прийняти участь в пошуках скарбів, щоб якнайшвидше переконати фантазера у безглузді його сподівань.