Золотий жук

— Тоді піднімися ще на одну.

За кілька хвилин знову почувся голос, який сповістив, що сьома гілка поряд.

— Тепер, Юпі, — закричав Легран, вочевидь, сильно схвильований, — лізь по цій гілці, настільки, наскільки зможеш. Якщо побачиш що-небудь незвичайне, озвешся!

Якщо досі я ще трохи сумнівався щодо божевілля мого бідного друга, то тепер упевнився остаточно. Він і справді збожеволів. І я мусив знайти спосіб відвести його додому. Поки я роздумував, знову почувся голос Юпітера.

— Дуже страшно просуватися далі по цій гілці. Вона геть висохла.

— Ти говориш, що це висохла гілка, Юпітере? — закричав Легран тремтячим голосом.

— Так, маса, один порох.

— Боже мій, Боже мій, що ж мені робити? — вигукнув Легран, очевидно, у відчаї.

— Що робити? — сказав я, зрадівши можливості вставити слово. — Повернутися додому й лягти в ліжко. Схаменіться, вже пізно, і до того ж ви мені обіцяли.

— Юпітере, — закричав він, не звертаючи на мене жодної уваги. — Ти чуєш мене?

— Чую, маса Віл, як не чути.

— Візьми ніж. Пошкреби цю гілку. Може вона все ж не дуже трухлява..

— Трухлява, маса, — трохи згодом відповів негр, — але не зовсім. Спробую пролізти трошки далі. Але один.

— Один! А хто там ще з тобою?

— Жук. Страшенно важкий, страшенно. Якщо я його кину вниз, тоді, мабуть, одного старого негра ця гіляка витримає.

— Стара шельма! — з полегшенням вигукнув Легран. — Не верзи дурниць! Тільки спробуй кинути жука, я скручу тобі м’язи. Дивися ж, Юпітере, ти чуєш мене?

— Як не чути, маса? Гріх так лаяти бідолашного негра.

— Так ось слухай! Просунься ще трохи вперед, тільки, дивись не впади і міцно тримай жука, і тоді, коли спустишся, я подарую тобі срібного долара.

— Добре, маса Віл, лізу, — квапливо відповів Юпітер. — А ось вже й кінець.

— Кінець гілки! — пронизливо прокричав Легран. — То ти на самому кінці?