Золотий жук

З часу нашої останньої зустрічі моя колекція нічим новим не поповнилась.

Якщо є хоч якась можливість, приходьте сюди разом з Юпітером. Приходьте. Мені конче треба вас бачити сьогодні ж увечері у дуже важливій справі. Запевняю вас, що справа не терпить зволікання.

Завжди ваш,

Вільям Легран».

Настрій цієї записки чомусь одразу мене стривожив. Увесь її стиль цілковито відрізнявся від звичайної манери Леграна. Що спало йому на думку? Яка нова фантазія оволоділа його нестримною уявою? Яка така «справа, що не терпить зволікання» могла з’явитись в нього? Розповідь Юпітера не віщувала нічого доброго. Я боявся, що невідступні думки про нещастя, яке його спіткало, врешті-решт розстроїли розум мого бідного друга. Тому, не вагаючись ані хвилини, я почав збиратися, щоб супроводжувати негра.

Коли ми дістались до пристані, я побачив косу й три лопати, очевидно, зовсім нові, що лежали на дні човна, яким ми мали перебратись.

— Що все це значить, Юпі? — запитав я.

— Це коса для нього, маса, і лопати.

— Я бачу; але навіщо вони тут?

— Косу й лопати маса Віл наказав мені купити в місті. І я за них виклав силу силенну грошей.

— Але в ім'я всього таємничого, що ж твій «маса Віл» збирається робити із цією косою й лопатами?

— Оцього я вже не знаю, і нехай мене трясця вхопить, якщо він сам це знає. Але у всьому винен жук.

Бачачи, що мені нічого не добитися від Юпітера, усі думки якого, здається, поглинені були «жуком», я стрибнув у човен і підняв вітрило. Жвавий попутній вітерець допоміг нам швидко досягти невеличкої затоки на північ від форту Моултрі, звідки до хижки залишалося десь дві милі ходу.

Було близько третьої години дня, коли ми прийшли. Легран чекав нас з гарячковим нетерпінням. Він потиснув мені руку з нервовістю, яка стривожила мене й підтвердила мої попередні побоювання. Обличчя в нього була бліде, як у примари, і запалі очі блискали неприродним блиском. Розпитавши про його самопочуття і не знаючи про що далі вести розмову, я спитав, чи лейтенант Дж. повернув золотого жука.

— О, так, — вигукнув він, вмить побагровівши. — Наступного ж ранку! Тепер я нікому його не віддам. Адже Юпітер був правий!

— У чому саме? — запитав я з тривожним передчуттям у серці.

— Жук і справді з чистого золота.

Серйозність, з якою він промовив ці слова, вразила мене до глибини душі.

— Мені його послало само провидіння, — продовжував він з тріумфуючою посмішкою, — з ним я поверну свій фамільний маєток. Тож чи дивно, що я так його ціную? Мені його подарувала сама доля і він поверне мені багатство, якщо тільки я правильно зрозумію його вказівки. Юпітере, піди принеси жука!

— Що! Жука, маса? Хай йому грець, щоб я його брав. Несіть його самі.