Золотий жук

— Щось у цьому роді.

— І як же ви це зробили?

— Я виходив з того, що автор навмисно писав криптограму у вигляді суцільного рядка, щоб важче було розгадати. Але через свою неосвіченість він, як то кажуть, передав куті меду. Там, де будова речення вимагала пробілу, він ставив літери ще тісніше. Подивіться на запис і ви одразу побачите п’ять таких місць. Керуючись цією ознакою, я розділив криптограму на кілька речень:

«A good glass in the Bishop's hostel in the Devil's seat — twenty-one degrees and thirteen minutes — northeast and by north — main branch seventh limb east side — shoot from the left eye of the death's head — a bee-line from the tree through the shot fifty feet out».[2]

— Навіть й при такому поділі, — сказав я, — мені не зрозуміло, про що йдеться.

— Я теж не одразу зрозумів, — сказав Легран. — І почав розпитувати всіх зустрічних, чи немає тут, по сусідству з островом Саллівана, якої-небудь споруди, відомої під назвою «маєток єпископа». Ніхто нічого не знав. І я вже прийняв рішення розширити мій пошук і повести його систематичніше, аж раптом одного ранку мене осінило, що, можливо, цю назву, «маєток єпископа», слід зв'язати зі старовинним родом Бессопів, яким у давні часи належала садиба за чотири милі на північ від нашого острова. Я вирушив на плантацію і розпитав тамтешніх старих негрів. Нарешті, одна бабця пригадала, що колись чула про таке місце, «маєток єпископа», і, може, навіть і відведе мене туди, от тільки це не споруда, не дім, а висока скеля.

Я пообіцяв їй за клопіт добру платню. І вона погодилася супроводити мене. Ми знайшли те місце без особливих труднощів. Відпустивши стареньку, я почав досліджувати місцевість. «Маєток» виявився скупченням диких урвищ і скель, найвища з яких стояла трохи осторонь і скидалася на штучну споруду. Я піднявся на саму її верхівку і зупинився, не знаючи, що робити далі.

Між тим як я стояв, занурений у роздуми, мій погляд упав на вузький виріжок на східному боці стрімчака, десь так за ярд нижчий від вершини. Цей виріжок виступав вперед дюймів на вісімнадцять і був не більше як фут завширшки. А поглиблення у кам'яній стіні, саме над ним, робило його дещо подібним до одного з тих стільців, з увігнутою спинкою, які стояли в домівках наших предків. Я одразу зрозумів — ось він, «Чортів стілець», на який натякав манускрипт! Отже я проникнув в таємницю запису.

«Добряче скло» могло означати лише одне — підзорну трубу. Моряки звикли вживати слово «скло» саме в цьому значенні. Тепер я був впевнений, що саме звідси треба дивитися, до того ж з точно визначеної позиції. «Двадцять один градус і тринадцять хвилин» і «північ-північ-схід» і є напрямком для наведення «скла». Надзвичайно схвильований усіма цими відкриттями, я поспішив додому, взяв підзорну трубу й повернувся до стрімчака.

Опустившись на «чортів стілець», я переконався, що сидіти на ньому можна лише в одному положенні. Таким чином, припущення моє підтвердилося. Я приклав трубу до ока. Напрямок по горизонталі був указаний — «північ-північ-схід». Отже, «двадцять один градус і тринадцять хвилин» означали висоту над видимим обрієм. Зорієнтувавшись за допомогою кишенькового компасу, я направив трубу приблизно під кутом в двадцять один градус і почав поволі пересувати її вгору. Аж поки погляд мій не затримався на круглому просвіта, або отворі, у листі великого дерева, що перевищувало всі інші дерева навкруг. У центрі цього просвіту я помітив білу плямку, але не одразу розібрав, що це було. Навівши фокус підзорної труби, я подивився ще раз і виразно побачив людський череп.

Окрилений своїм відкриттям, я порахував таємницю відкритою. Адже ясно було, що «головний сук, сьома гілка, східна сторона» означають місце, де треба шукати череп на дереві. А наказ «стріляй з лівого ока мертвої голови» вказує на місцезнаходження скарбу. Належало пропустити кулю через ліве око черепа, і потім провести пряму лінію від найближчої точки стовбура, через «постріл» (місце, куди влучила куля) на п’ятдесят футів вперед. Там, скоріш за все, й закопано скарб.

— Усе це виглядає переконливо, — сказав я, — і не дивлячись на певну фантастичність, все ж таки логічно і просто. Що ж ви зробили, залишивши «маєток єпископа»?

— Ще раз подумки відмітивши, де знаходиться дерево, я рушив додому. Проте щойно я залишив «чортів стілець», круглий просвіт зник. Я не міг його знайти, як не намагався. У тому й хитрість (у чому я добре пересвідчився після кількох спроб), що просвіт між листям відкривався лише з одного місця, з вузького виріжка на цій скелі.

До «маєтку єпископа» мене супроводжував Юпітер. Він, без сумніву, помічав протягом кількох тижнів мій відсутній вигляд і особливо піклувався про те, щоб не залишати мене на самоті ані на мить. Але якось вранці я втік від нього й рушив до пагорбів на пошуки дерева. Мені коштувало чималих зусиль його відшукати. Коли ввечері я повернувся додому, мій слуга, як вам вже відомо, зустрів мене різками. Про подальші події можна не розповідати. Вони вам відомі.

— Отже — сказав я, — спочатку ви схибили місцем через Юпітера; він опустив жука в праву очницю, а не в ліву?

— Звичайно! Різниця у «пострілі», інакше кажучи, у положенні кілочка, не перевищувала двох з половиною дюймів. І якби скарб був закопаний під деревом, похибка не мала б значення. Але ж лінія крізь «постріл» лише вказувала напрямок, якого нам треба було триматись. Чим більше я віддалявся від дерева, тим відчутніше зростало відхилення. І коли я пройшов п’ятдесят футів, скарб залишився далеко на узбіччі. Я свято вірив, що скарб є, інакше всі наші труди зійшли б нанівець.

— А чи не піратський прапор підсунув Кідду цю дивну вигадку з черепом, в порожню очницю якого він наказує пустити кулю? Отримати скарб з допомогою зловісної мітки піратів — у цьому відчувається навіть якась поезія.

— Певною мірою, хоча особисто я вважаю, що здоровий глузд зіграв тут не меншу роль, ніж поезія. Побачити з «чортова стільця» предмет настільки мізерний можливо лише в одному випадку — якщо він буде білим. А що в цьому сенсі зрівняється з черепом? Адже він не темнішає від негоди. Навпаки, стає все білішим.

— Ну а ваші пишномовності і вертіння жука на шнурку? Що за незрозуміле дивацтво! Я вирішив, що ви не в собі. І чому ви наполягали на тому, щоб пропустити крізь очницю саме жука, а не кулю?

— Ну, відверто кажучи, ваші натяки на жалюгідний стан мого розуму мене трохи розсердили і я вирішив помститись вам невеличкою містифікацією. Тому я й розмахував жуком, тому й велів його спустити з дерева. До речі, саме ваше зауваження щодо його ваги підсунуло мені ідею скористатися жуком замість кулі.