Розділ 4. Теоретичні проблеми організації економічної діяльності людини на макроекономічному рівні

Науковці також визначають «нову економіку» як таку, що заснована на сучасних знаннях, наукових досягненнях, на вкладенні інвестицій у розвиток і впровадження інноваційних технологій виробництва товарів і послуг, на ефективному використанні природно-сировинних ресурсів країни. Однак у даному визначенні не враховано можливість існування різних типів і етапів розвитку та становлення інноваційної економіки. Під інноваційною економікою слід розуміти тип економіки, в умовах якої приріст ВВП країни забезпечується в основному за рахунок випуску та реалізації наукомісткої продукції і послуг. При цьому основними характеристиками її є такі: по-перше, державна макроекономічна політика і законодавство, які направлені на стимулювання інноваційних процесів у країні; по-друге, переваження п’ятого та шостого технологічних укладів і формування контуру сьомого технологічного укладу в межах існуючого; по-третє, пріоритетність державної підтримки науки й освіти; по-четверте, перетворення університетської освіти в «експортний продукт» (досвід Канади); по-п’яте, перевага інтелектуального (творчого) характеру праці над індустріальним; по-шосте, модель «дорогої» робочої сили; по-сьоме, випереджаючий економічний розвиток як концепція моделі інноваційної

економіки.

Відомий український дослідник інноваційної економіки Л. І. Федулова виділяє такі основні риси інноваційної економіки: проривні інновації займають найбільшу частку в структурі інноваційної продукції; стабільне зростання частки наукомісткого сектору виробництва, зокрема в доданій вартості та зайнятості; зниження матеріаломісткості та енергоємності виробництва завдяки активному впровадженню інновацій; більше половини показників економічної ефективності досягнуті за рахунок інноваційних чинників; спрямованість відтворювального процесу на досягнення технологічної конкурентоспроможності.

Відмінність між моделлю інформаційної та інноваційної економіки полягає у характері факторів виробництва, що лежать в їх основі та складають фундамент економічної системи. Інформаційна економіка у своїй основі має працю, що носить творчий характер й основний ресурс — інформацію. Базовим ресурсом інноваційної економіки стають знання, які розглядаються не як набір фактів, що отримують в результаті дослідницької роботи або освіти, а як інформаційний масив, доступний конкретному індивіду, колективу і суспільству в цілому. Знання являють собою інтегральний ресурс, який не піддається вартісній оцінці.

Характерними ознаками економіки знань є домінування в структурі ВВП високотехнологічних галузей та інтелектуальних послуг, формування переважаючої частки національного прибутку за рахунок інноваційної або технологічної ренти, високий рівень капіталізації компаній, основна вартість яких формується завдяки нематеріальним активам, тобто інтелектуальному капіталу. Економіка знань є підґрунтям і головною складовою інноваційної економіки як моделі. Її фундаментальна основа — це продуктивні знання та якісна змістовна освіта, які обумовлюють спроможність до втілення гуманітарно-інтелектуального капіталу в результати виробничої діяльності.

Таким чином, можна погодитись із думкою експертів ООН, які зазначають, що економіка, заснована на знаннях, — це економіка, у якій знання створюються, розповсюджуються і використовуються для забезпечення економічного зростання і міжнародної конкурентоспроможності країни. Причому знання збагачують усі галузі, усі сектори та всіх учасників економічних процесів.

Під економікою знань також розуміють нову економіку, яка поводить себе іншим чином, ніж звична нам економіка матеріальних благ. Наприклад, останні зникають у процесі споживання, а інші додаються. Будь-яка економічна діяльність продукує більший обсяг знань, ніж споживає. І чим більше знань споживається суспільством, тим більше їх стає, тим самим зростає їх якість і цінність. Знання створюють можливість самовідтворювального економічного зростання, збільшення добробуту та якості життя населення. Знання стають визначальним фактором цивілізаційного розвитку глобалізованого суспільства, що визначають його хід, форму, стандарти та можливості функціонування.

17.5. Цивілізаційний вимір економічного розвитку

Загальноцивілізаційні фактори, такі як знання, освіта, культура, мораль, формують нові можливості економічного розвитку на основі «людиноцентричної парадигми»[61] в системі духовно-матеріальних координат. Економічна наука давно визнала роль позаекономічних факторів у економічному розвитку глобалізованого суспільства, їх значний вплив на національні економіки та етноси. Віддзеркалення втілення цивілізаційних чинників у реальній дійсності формує перспективу появи нової економічної теорії, яка критично підходить до неокласичних рецептів управління економікою й до економічного розвитку загалом, що ґрунтуються на неоліберальних[62] принципах, та яка зможе описати реальну економічну дійсність і запропоновувати вдосконалені інструменти управління економікою на основі цивілізаційного підходу. Цивілізаційний підхід є одним із варіантів подальшого розвитку досліджень у сфері світового господарства. Теорія цивілізацій входить до складу постін­дустріальної парадигми суспільних наук, і власне за її допомогою можна отримати адекватну відповідь щодо сутності глобальних трансформацій, що спостерігаються на сьогодні у світовій економіці.

Важливий внесок у розвиток цивілізаційного підходу зробив видатний англійський історик, соціолог, філософ Арнольд Тойнбі[63] (1889—1975). У своїй праці «Осягнення історії» він виділив п’ять існуючих типів локальних цивілізацій. На його думку, існує тридцять сім типів цивілізацій, які є динамічними утвореннями еволюційного типу, а причини еволюції цивілізацій слід шукати у відповідях про кризовий стан суспільства. Також учений визначає механізми розпаду цивілізацій, дослі­джує зміну поколінь локальних цивілізацій, а також їх життєвих циклів.

Отже, цивілізаційний підхід дозволяє комплексно підійти до розуміння сутності та закономірностей економічного і соціального розвитку, виявляючи складність і суперечливість процесів, що відбуваються у глобалізованому суспільстві, а також досліджуючи специфічні форми функціонування економічних систем, на які неможливо вплинути суто економічними методами. Мається на увазі, наприклад, формування моделі інноваційної економіки, інноваційного розвитку економічної системи, де дійсно вирішальне значення мають знання, мотиваційна система, інтелектуалізація суспільства, людські цінності, а не суто економічні фактори. До чинників економічного розвитку включаються також людська свідомість і розуміння цивілізаційних цінностей. Формується нова стратегія економічного розвитку, яка використовує засоби, відмінні від західних.

Також учені підходять до вивчення цивілізаційного підходу з позиції наявності діалектичного зв’язку з формаційним підходом. Так, якщо формаційний підхід пояснює історичний прогрес і визнає домінантною економіку, то цивілізаційний підхід такою домінантою вважає загальнолюдські цінності. Отже, цивілізаційний підхід визнає економіку «вбудованим» (вмонтованим) інститутом, яку доцільно аналізувати в контексті сукупності культурних цінностей і традицій, а також соціальних відносин даного суспільства. Зарубіжний учений В. З. Балікоєв вважає, що формація є основою, а цивілізація є діалектикою формаційних структур, їх окультурювання, моралізація, піднесення у ранг людських цінностей. Таким чином, цивілізація пов’язана передусім з духовними аспектами розвитку суспільства, а саме з тією його частиною, яка визначається не тільки наявним технологічним способом виробництва. Матеріально речові аспекти в розвитку цивілізації відходять на другий план. Тобто цивілізаційний підхід ґрунтується на визнанні критерію духовності як умови та результату економічного, соціального, культурного розвитку суспільства в межах даної цивілізації. За цих умов необхідним є дослідження сучасного економічного розвитку не абстрактного, а конкретного суспільства на основі такого критерію, а також діалектики дуалізму природи та механізмів саморозвитку. Ними є тип економіки з його мотиваційними системами, а також власне суспільство з його економічними і соціальними цілями, інтересами, мотивами, домінуючим впливом на прийняття рішень з боку середнього класу.

Всесвітньо відомий учений Питирим Сорокін[64], який був сучасником А. Тойнбі, також досліджував питання, пов’язані з цивілізаційним підходом. У своїй праці «Соціальна і культурна динаміка», що була присвячена теорії та історії цивілізації, він формує ідею про періодичну зміну соціокультурного устрою, у розрізі таких його видів: чуттєво-матеріальний, ідеаціональний (надчуттєвий) та інтегральний[65] (попередня назва — ідеалістичний[66]). П. Сорокін досліджував зміни різних видів соціокультурного ладу в таких сферах суспільного життя, як мистецтво, культура, технологія, право, економіка, соціальні відносини. Учений довів залежність посилення або послаблення ролі держави в умовах криз, а також показав особливості трансформації економічних відносин за умови зміни соціокультурного ладу.

Провідне місце в структурі цивілізацій займає духовна сфера, що відіграє визначальну роль для майбутнього розвитку. У суспільствах духовна сфера проявляється через такі напрямки: наука як дослідження законів існування природи, суспільства і людини, а також їх практичне застосування; освіта як спосіб передачі знань, навичок і досвіду між поколіннями, і вироблення на їх основі нових способів економічного розвитку; культура у вузькому розумінні як естетичне сприйняття і відчуття навколишньої дійсності; етика (мораль) як система норм і правил, вироблених у людському суспільстві; релігія як певний спосіб уявлення світу і людини в ньому. Остання визначає систему цілей, мотивів, потреб індивідів та суспільства загалом.

Надзвичайно плідною та конструктивною, в аспекті застосування цивілізаційного підходу до аналізу економічного розвитку, є філософія методології економічних досліджень, запропонована на початку ХХ ст. усесвітньо відомим релігійним філософом С. Булгаковим. У праці «Філософія господарства» (1912) вчений зробив наголос на необхідності аналізу таких цивілізаційних чинників економічного розвитку, як свобода та творчість, місце особистості в господарстві та його етика, підкреслюючи, що свобода є загальною основою творчого процесу. Водночас С. Булгаков уже на початку ХХ ст. прогнозував вихід економічного життя із жорстких рамок детермінізму, оскільки господарство, що розглядається як творчість, є і психологічним феноменом, явищем духовного життя, так само, як і всі інші сторони людської діяльності та праці.

Отже, головною ознакою, принципом сучасних філософських поглядів на природу економічного розвитку стає «олюдненість» економічних відносин, перехід від побудови абстрактних моделей і схем функціонування господарських систем у площину досліджень інтересів, умов і чинників самореалізації в економічному середовищі людини як цілісності, в усіх її проявах: як людини економічної, соціальної, духовної, інформаційної, інституціональної тощо, як внутрішнього ядра сутності та поля функціонування сучасної економічної системи.

Критеріальною основою такої еволюції можна вважати, по-перше, стрімке зростання інформації про оточуючий світ, його взаємозалежності та суперечності, розвиток форм, методів, можливостей обробки, осмислювання, конвертації цієї інформації в певну систему знань, адже зрештою матір’ю інтуїції є саме інформація, помножена на знання, трансформована у них, а по-друге, так само стрімке зростання потреби та можливостей щодо використання в економічних дослідженнях досягнень інших наук.

Як зазначають дослідники проблеми, перехід від одного рівня світової цивілізації до іншого здійснюється через глобальні за своїм змістом технологічні революції, що відбивають якісні трибки в розвитку суспільно-продуктивної сили праці людини, способи її взаємодії з природою. Адже сутнісну відмінність людини від інших видів слід шукати, на думку вчених[67], у специфіці її відносин з природою, тільки людина має можливості як пристосовуватися до зовнішніх умов, так і пристосовувати природу до своїх потреб, створюючи у процесі виробництва матеріальних благ і послуг умови для вдосконалення та розвитку знарядь праці, додаткового продукту, отже, й умови для саморозвитку.

Якщо на перших стадіях свого становлення та розвитку будь-яка локальна цивілізація являє собою, як система, щось однорідне, неструктуризоване, єдине, коли жодний вид діяльності не є відокремленим, автономним, то в процесі переходу на технологічну стадію розвитку її економіка, по-перше, набуває рис багатоукладності в результаті розвитку суспільного поділу праці, його характеру та змісту, майнового розшарування тощо. Подібні процеси структуризації відбуваються і в інших сферах суспільного життя, зокрема в культурі, науці, соціальному середовищі (соціальні стандарти, норми та правила поведінки в суспільстві тощо).

Найбільш поширеною класифікацією цивілізацій є наступна: аграрна (доіндустріальна), індустріальна[68] та постіндустріальна. Неолітична технологічна революція, в якій у сільському господарстві почали широко використовувати відповідним чином оброблені кам’яні знаряддя праці, відкрила доіндустріальну цивілізацію. Головною формою багатства в доіндустріальну епоху стала оброблювана земля. Аграрна цивілізація була панівною до середини XVIII ст., власне, цей етап тривав 8—10 тис. років.