Розділ 4. Теоретичні проблеми організації економічної діяльності людини на макроекономічному рівні

Для розширення масштабів виробництва необхідно частину прибутку накопичити, тобто перетворити на додаткові фактори виробництва. Для цього сектор, що виробляє інвестиційні товари, повинен виробити засоби виробництва не тільки для того, щоб відшкодувати витрачений у процесі виробництва капітал, але й для його розширення. Перевищення масштабами виробництва інвестиційних товарів масштабів споживання капіталу в процесі виробництва як інвестиційних товарів, так і споживчих, є ресурсом, що визначає можливості розширення виробництва. Щоб процес відтворення здійснювався безперервно, важливо збалансувати це перевершення відносно виробників інвестиційних та споживчих товарів та відносно різних форм доходів.

Таким чином, для безперебійного ходу суспільного виробництва мають бути встановлені певні співвідношення одночасно між вартісними та натурально-речовими структурними частинами сукупного суспільного продукту. Економічним механізмом, який встановлює ці співвідношення є ринок. По­стійне коливання цін, попиту та пропозиції стихійно веде до формування пропорцій, об’єктивно необхідних для здійснення виробництва.

Складнішою стає схема взаємозв’язків частин сукупного товарного капіталу суспільства, що характеризує його відтворення за умови науково-технічного прогресу, який характеризується постійним впровадженням у виробництво інновацій. Вперше питання про взаємозв’язки між частинами сукупного товарного капіталу в умовах технічного прогресу було по­ставлено в першій чверті ХІХ ст. французьким економістом С. Сісмонді. Він міркував таким чином. Припустимо, що в сільському господарстві в результаті зростання продуктивності праці зріс обсяг виробництва самого звичайного продовольства, основними покупцями якого є особи найманої праці. Якщо їх заробітна плата залишилася незмінною, попит на таке продовольство не зміниться. У результаті приріст продукції нікому буде купити. Виробникові доведеться звільняти працівників. Зростання продуктивності праці за рахунок технічних нововведень веде до зростання масштабів виробництва, труднощів збуту зростаючих мас товарів і провокує вивільнення працівників зі сфери матеріального виробництва.

Пізніше таке трактування соціально-економічних наслідків технічного прогресу набуло подальшого розвитку. По відношенню до зайнятості технічний прогрес характеризується двома процесами. Впровадження інновацій спочатку здій­снюється за рахунок фонду нагромадження. У результаті розширюється виробництво і зайнятість. Однак згодом, після закінчення терміну служби наявного устаткування, коли його заміщають новим, більш досконалим, більш продуктивним, одночасно зі зростанням масштабів виробництва товарів зі сфери матеріального виробництва витісняються працівники. В результаті формується безробіття та відбувається постійна зміна структури зайнятих — знижується частка зайнятих у сфері матеріального виробництва і збільшується — у сфері послуг. Як видно з даних, представлених в таблиці 16.1, які характеризують тенденції змін за 100 років ХХ ст., абсолютна чисельність зайнятих зростає і в сфері матеріального виробництва, і в сфері послуг, однак темпи зростання зайнятих у сфері ма­теріального виробництва набагато нижчі, ніж у сфері по­слуг, в результаті чого структура зайнятих змінюється на користь сфери послуг.

Таблиця 16.1. Чисельність і структура зайнятих в економіці розвинутих країн

Рік	Зайнятість, млн людей		Зайнятість, %
	матеріальне виробництво	виробництво послуг	матеріальне виробництво	виробництво послуг
Розвинені країни
1900	86,5	66,5	56,9	43,1
1950	100,5	139,5	41,9	58,1
2000	117,0	283,0	29,3	70,7
США
1900	20,0	8,0	71,4	28,6
1950	25,5	36,2	41,3	58,7
2000	31,5	104,5	23,3	76,7
Японія
1900	16,0	8,5	65,3	34,7
1950	22,5	13,5	62,5	37,5
2000	25,0	36,0	41,0	59,0
Західна Європа
1900	48,5	47,5	50,5	49,5
1950	49,0	85,0	36,6	63,4
2000	54,0	126,0	30,0	70,0

Джерело: Мировая экономика: глобальные тенденции за 100 лет / под ред. И. С. Королева. — М.: Экономистъ, 2003. — С. 535—536.

Суспільному виробництву, починаючи з промислової революції, властива інноваційна модель відтворення, тобто постійне впровадження у виробництво нововведень. Організація нового виробництва — це вже новітня техніка, технологія, організація праці і виробництва. Потім, по мірі зносу основного капіталу, він відшкодовується на новій технічній основі. Відповідно до зростання технічного рівня виробни­цтва, воно потребує більш досвідченого та кваліфікованого робітника. Таким чином, інноваційній моделі відтворення властиве постійне підвищення якісних характеристик речового та особистого факторів виробництва. Економічним механізмом інноваційної моделі відтворення є внутрішньогалузева конкуренція, тобто боротьба виробників однієї галузі за найбільш сприятливі умови виробництва та продажу товарів. В умовах конкурентних ринків, коли ціни формуються «поза спинами» виробників, тобто складаються стихійно як середні ціни усіх виробників даного товару, ніхто з них безпосередньо вплинути на ціну не може. У такій ринковій ситуації прагнення виробників збільшити прибуток примушує їх шукати способи зниження витрат виробництва. Найбільш дієвим з усіх таких способів є підвищення продуктивності праці. Для цього необхідно, перш за все, втілювати у виробництво досягнення науково-технічного прогресу. Організація нового найсучаснішого виробництва, а потім — відтворення капіталу на новій технічній основі супроводжуються нарощенням випуску, концентрацією виробництва на окремих великих, а потім — величезних підприємствах. Внаслідок, з кожним циклом відтворення основного капіталу у кожній галузі залишається все менше і менше виробників даного товару, а кожен з них концентрує все більшу і більшу част­ку випуску. Таким чином утворюються монополії, тобто величезні виробники, які контролюють значну частку ринку певного товару.

Гонитва за прибутком підштовхує виробників прискорювати процес створення монополій за допомогою об’єднань, тобто за допомогою централізації виробництва і капіталу. В результаті такого процесу до кінця ХІХ ст. в економіці розвинутих країн стали панувати монополії. Тепер виробники отримали можливість контролювати ціни. А це означає, що втрачається економічна мотивація до впровадження у виробництво ново­введень, досягнень науково-технічного прогресу.

Спочатку монополізація виробництва мала галузевий характер. Внутрішньогалузева конкуренція призводить до того, що у кожній галузі залишається усього декілька великих виробників. Така ринкова ситуація називається горизонтальною концентрацією. За умов концентрованих галузевих ринків виробники мають можливість контролювати ціни, отже, пропонувати к продажу свої товари за монопольно високими цінами. Одночасно горизонтальна концентрація дозволяє виробникам пропонувати к продажу свої товари і за монопольно низькими цінами з метою розорити конкурентів. Такий процес веде до зростання рівня монополізації галузевих ринків. В умовах горизонтально концентрованих ринків виробники не тільки продають свої товари за монопольними цінами, але й покупають за монопольними цінами потрібну їм сировину, вузли та деталі, комплектуючі частини. В результаті виробники кінцевої продукції, тобто готових засобів праці та предметів споживання, стикаються з обмеженістю попиту. А втім монопольні виробники, які здійснюють масове виробництво, зацікавлені у широкому попиті на свою продукцію. Ця обставина спонукає їх шукати дієві способи здешевлення виробленої продукції. Першим з таких способів є контроль над цінами постачальників проміжного продукту — вузлів та деталей, комплектуючих частин, сировини. Такий контроль встановлюється різними методами. Це може бути покупка контрольного або великого пакета акцій по­стачальника комплектуючих деталей. Постачальник комплектуючих, у свою чергу, теж може придбати контрольний або великий пакет акцій свого постачальника комплектуючих деталей. І таким чином розгортається ланцюжок взаємозалежних виробників аж до видобутку сировини. Іншим методом контролю виробника кінцевого продукту над його постачальниками може бути організація виробництва необхідних йому комплектуючих. У результаті формуються міжгалузеві комплекси, які охоплюють усі стадії виробництва кінцевого продукту. Первинний імпульс до становлення таких міжгалузевих комплексів йде від виробників кінцевого продукту. Вони же здійснюють контроль над усім ланцюжком виробництва. Така ринкова ситуація називається вертикальною інтеграцією. Монополізація супроводжується зміною первинної ланки суспільного виробництва, тобто організаційної форми виробника, якій створює товари. Тепер на зміну фабриці, яка була первинною ланкою суспільного виробництва в умовах індустріальної економіки періоду вільної конкуренції приходить корпорація. Корпорація віддзеркалює зміни не лише у масштабах капіталу і виробництва, але й у змісті виробництва, структурі ринків та характері конкуренції. Загострення конкуренції вимагає від виробників постійних перемін та удосконалення продукції, технології, матеріалів, організації виробництва, ринків. Такі серйозні перетвори можливі тільки на підґрунті наукових розвідок. Сама конкуренція по­требує всебічного вбудування науки у виробничий процес, а корпорація, на відміну від фабрики, має відповідну матеріальну можливість для здійснення цього. Проте це лише потенційна можливість, яка перетворюється на реальність у випадку, коли корпорація стикається з такою конкуренцією, яка вимагає змін та удосконалень. Якщо ж конкуренція змін та удосконалень не потребує, новації та наука корпорації не потрібні, зміни відбуватися не будуть, а виробництво набуде застійного характеру. Таким чином, інноваційна модель відтворення виникає на основі конкуренції, яка потребує як здешевлення продукції, так і поліпшення її якості.

Наведена логіка формування інноваційної моделі відтворення дозволяє зрозуміти причини, за яких Україна за період реформування економіки зівштовнулися зі зниженням науково-технічного рівня свого виробництва. При скасуванні державної монополії зовнішньої торгівлі на внутрішній ринок України почали надходити іноземні товари відносно яких вітчизняні аналоги виявилися неконкурентоспроможними. Конкурентоспроможними виявилися лише товари низького ступеня обробки, такі як чорні та кольорові метали та сировина. В результаті саме вони і стали головними експортними товарами України. Все це — стандартизована продукція. Конкуренція на ринках стандартизованої продукції має ціновий характер, тобто для виграшу у ціні виробник має удосконалювати не сам продукт, а технологію його виробницт­ва, що потребує величезних інвестицій та зупинки випуску продукції для технічного переозброєння підприємства. Таке поєднання економічно складних обставин обумовлює можливість існування досить консервативного і навіть застарілого виробництва у названих сегментах ринку. На відміну від стандартизованої продукції, випуск диверсифікованої продукції потребує постійних змін та удосконалення як самої продукції так і технології її вироблення. Випуск технічно складної продукції, а тим більше — високотехнологічної, включає виробників у нецінову конкуренцію, яка вимагає від них звернутися до науки з метою удосконалення продукції, технології, організації виробництва. Притаманні сучасному стану економіки лібералізація та глобалізація ринків, помітно змінили структуру міжнародного товарообміну. За останні чверть століття частка експорту-імпорту у виробленому продукті усіх країн світу щорічно підвищується, що свідчить про зростаючу взаємозалежність країн. Одночасно зростає і частка товарів у загальному обсязі експорту, а в неї — част­ка високотехнологічного експорту. В сучасних умовах саме виробники та експортери високотехнологічних товарів перетворюються на локомотиви науково-технічного прогресу. Формування в країні високотехнологічних підприємств підвищує попит вітчизняного ринку на висококваліфікованих фахівців, науковців. Якщо таких фахівців виробництво не потребує, підвищення рівня освіти та кваліфікації населення відривається від реальних потреб економіки, тобто за таких умов штучно створити інноваційну модель суспільного відтворення неможливо.

Деякий час вважалося, що для успішного функціонування інноваційної моделі відтворення достатньо лише продукувати та використати нові знання. Саме знання як продукт. Однак в останній час найбільш відомі прихильники цієї ідеї відмовляються від неї і все частіше проводять думку, що сучасна інноваційна модель відтворення ефективно діє лише на індустріальному базисі, на основі масового виробництва товарів, в тому числі і високотехнологічних. Пов’язано це з характером інновацій. Вони бувають двох типів — радикальними та поліпшуючими. Радикальні інновації означають винахід щось принципово нового, що досі не існувало. Такі винаходи можуть зробити талановиті одиначки, прихильники ідеї. Але наступний шаг — це розгортання виробництва на базі висловлених ідей. Для цього потрібні інвестиції, створення промислової бази. Без промисловості, без виробництва ідеї залишаються чимось можливим, але не здійсненим. Поліпшуючі інновації виникають у процесі виробництва як ідеї, спрямовані на удосконалення вже існуючої техніки, технології, предмета праці, організації виробництва, праці, виготовлюваної продукції, систем її збуту і таке інше. І знову для втілення інновацій у виробництво — воно має існувати, тому що без нього немає об’єкта удосконалення. Таким чином, індустріальне виробництво є необхідною умовою інноваційної моделі відтворення. Проте в саме індустріальне виробництво інноваційна модель вносить суттєві зміни, найважливіші з яких пов’язані зі зростанням ролі фактора часу. Швидке оновлення продукції та технологій, властиві інноваційній моделі відтворення, ускладнюють визначення довготермінових пріоритетів розвитку, підвищують роль фактора невизначеності та ризику.

---

16.2. Основні показники результатів суспільного відтворення. Валовий внутрішній продукт і національний дохід, їх призначення

---

Сформувавши теоретичну уяву про найважливіші пропорції, підтримка яких робить хід відтворення безперебійним, необхідно знайти вартісні форми для вимірювання сукупного суспільного продукту, тобто його показники.

Загальним і одночасно самим абстрактним визначенням усієї маси продуктів, вироблених економікою тієї чи іншої країни за рік є сукупний суспільний продукт. Більш конкретними характеристиками цієї маси є вартісні форми сукупного суспільного продукту, такі як валовий внутрішній продукт і валовий національний продукт.

Валовий внутрішній продукт (ВВП) являє ринкову вартість кінцевого продукту (товарів і послуг), виробленої за рік національними та іноземними виробниками, що діють на території тієї чи іншої країни. Під кінцевим продуктом розуміють готовий продукт інвестиційного або особистого споживання, тобто засоби праці та предмети споживання. Засоби праці купують для застосування у процесі виробництва, де вони будуть функціонувати декілька років. Предмети споживання переходять до сфери особистого використання. Вони об’єднують предмети коротко- та довгострокового використання.

ВВП не враховує непродуктивні угоди. Непродуктивні угоди бувають двох типів — чисто фінансові та перепродаж товарів, які вже були в експлуатації.

До фінансових угод відносять трансфертні платежі (виплати за соціальним страхуванням, допомогу безробітним, пенсії тощо). Особливістю трансфертів є те, що їх одержувачі не роблять будь якого внеску у створення сукупного суспільного продукту. Також до фінансових угод відносять угоди з цінними паперами, тобто купівлю та продаж акцій, облігацій. Такі угоди теж не роблять безпосереднього внеску у створення сукупного суспільного продукту.

Перепродаж товарів, які вже були в експлуатації, не береться до уваги тому, що їхню вартість вже врахували, коли продавали вперше.

Для обчислення ВВП використовують три методи: виробничий, за витратами (метод кінцевого використання), за доходами (розподільчий метод).

Першим методом ВВП розраховується як сума доданої вартості, тобто як сума виручки від продажу готового продукту за винятком витрат на проміжний продукт. Проміжним продуктом вважаються предмети праці, енергоносії, послуги виробничого характеру. Проміжний продукт, не береться до уваги при розрахунку ВВП тому що у вартість кінцевих продуктів уже ввійшла вартість усіх проміжних продуктів.

Метод розрахунку ВВП на основі витрат