Розділ 1. Загальні засади економічної науки

Індустріальне суспільство виникає, як про це вже йшлося вище, у процесі становлення капіталістичної економічної системи, на основі первісного нагромадження капіталу та індуст­ріалізації[11] народного господарства окремих країн і регіонів. Наслідком такого процесу є перетворення країн із аграрною або аграрно-індустріальною базою економіки в індустріальні або індустріально-аграрні, де знаходить достатньо широкий розвиток суспільний поділ праці, понад 60 % працездатного населення зайняті у промисловості, а головним робочим органом є руки. Переважна частина зайнятих у промисловості та в інших виробничих секторах економіки індустріального господарства — наймані працівники масових професій, пов’язані з випуском однорідної, стандартизованої продукції, розрахованої на такий самий масовий стандартизований попит. Домінуючі галузі промисловості пов’язані з переробкою величезної кількості сировини та напівфабрикатів. Це насамперед видобувна, машинобудівна, металургійна галузі, галузі легкої промисловості. Водночас в умовах розвитку товарно-грошових відносин, дії ринкових законів індустріалізація сприяє формуванню та швидкому розвитку не тільки господарства капіталістичного типу, але й безпосередньо впливає на всі сфери суспільного розвитку: систему соціально-економічних відносин, управління, політичний устрій країн, культуру тощо.

Безпосередньою основою формування індустріального типу господарства та індустріального суспільства став промисловий переворот першої половини ХІХ ст. у країнах Європи та у США (насамперед у Великій Британії та Нідерландах), пов’язаний із вибухом технічного прогресу, що дозволило забезпечити розширене використання і відтворення технологій, заснованих на масовому виробництві машин і систем [11, с. 62—73]. Внаслідок промислового перевороту не тільки виникають та стрімко розвиваються нові галузі виробництва, але й змінюється структура галузей і система залежностей у народному господарстві окремих країн, система міжнародних економічних відносин. Аграрний сектор економіки, транспорт значно розширюють та змінюють свої функції, усе більше орієнтуючись на задоволення потреб промисловості, масовий платоспроможний попит населення міст і промислових центрів.

Надзвичайно важливим чинником, що прискорив процес розпаду та трансформації системи економічних відносин феодального типу в країнах Європи, сприяв розвитку капіталі­стичних продуктивних сил та економічних відносин на базі індустріалізації, стала буржуазна революція у Франції, в ході якої були закладені базові політичні та соціальні інститути нової економічної системи та суспільства, що народжувалися у цей час. Зокрема, прийнята у 1793 р. у Франції Декларація прав людини та громадянина проголошувала принцип економічної свободи, свободи підприємницької діяльності, чим докорінно змінювала правові підходи до визначення умов ринкової діяльності підприємств, забезпечивши швидкий злам мануфактурної системи виробництва. У 1804 р. у цій же країні був прийнятий так званий Цивільний кодекс Наполеона, який на весь світ проголошував рівність усіх громадян перед законом, свободу совісті та вибору діяльності, світський характер держави. Такі інституційні основи економічної діяльності громадян у Франції, безперечно, стали поштовхом для впровадження у життя подібних принципів і в інших країнах, насамперед Європи.

Одним із перших етапів і напрямків індустріалізації народного господарства більшості країн світу був перехід від мануфактурного способу виробництва до машинного у легкій промисловості, що пояснюється незначними обсягами капіталу, необхідного для забезпечення цього процесу, швидким його оборотом, масовістю попиту на продукцію підприємств галузі. Саме розвиток галузей легкої промисловості стає основою нагромадження капіталу та розвитку потреб, необхідних для розвитку базових галузей промисловості, пов’язаних із масовою заміною технологічних систем виробництва в усіх секторах економіки на машинній основі. Водночас цей процес супроводжується якісними змінами у технологічному способі виробництва, системі соціально-економічних відносин, соціальної стратифікації у суспільстві, веде до формування та поглиблення низки суперечностей між основними учасниками суспільного виробництва, пов’язаними із масовістю використання некваліфікованої та напівкваліфікованої найманої праці, зокрема жіночої й дитячої, формуванням класів, притаманних індустріальному суспільству, класових економічних, політичних і соціальних інтересів.

У процесі індустріалізації почало формуватися і ядро сучасних розвинених країн, насамперед європейських і північноамериканських (напередодні Другої світової війни, наприклад, США, Велика Британія, Німеччина та Франція, маючи 8 % території та 15 % населення капіталістичного світу, зосередили понад 70 % його промислового виробництва), які використали конкурентні переваги індустріалізації щодо прогресивних змін у структурі економічної системи, чинників динамічного зростання продуктивності праці, політичного укладу та військових можливостей для зміцнення та закріплення своїх позицій у системі міжнародного поділу праці і таким чином забезпечення умов подальшої трансформації капіталістичного суспільства.

Якісні зміни у структурі народного господарства та в економічній системі капіталізму були зумовлені також тим, що процес індустріалізації носив системний характер, охоплюючи не тільки промисловість, але й сільське господарство та сферу послуг. Зокрема, швидка індустріалізація промисловості зумовила необхідність заміни матеріально-технічної бази аграрного сектору економіки, що, безперечно, послужило основою системних змін не тільки у технологіях виробництва сільськогосподарської продукції, але й у характері та змісті праці, системі відносин власності[12].

У силу об’єктивних закономірностей розвитку капіталізму, якісна трансформація продуктивних сил та соціально-економічних відносин в аграрному секторі почалася значно пізніше, ніж у промисловості. Пов’язане це насамперед з особливостями відносин власності, що склалися тут, отже, співіснуванням інститутів та елементів різних економічних систем (до традиційної включно), відсутністю достатньої кількості капіталів та, до певного часу, інтересу з боку промислового капіталу. Фактично масова активізація процесів індустріалізації аграрного сектору економіки розпочалася вже у ХХ ст., спочатку у США, Канаді, Великій Британії, Новій Зеландії, а згодом, у 1950-х рр., — у європейських країнах.

Важливим чинником спрямованості та якості трансформаційних процесів у народному господарстві окремих країн та в економічній системі капіталізму індустріалізаційного циклу її розвитку стало географічне розташування країн, отже, приналежність їх до певної культурної, політичної, конфесійної традиції тощо. Зокрема, при усій різнобарвності процесів і політики індустріалізації народного господарства та формування індустріального суспільства у Європі (а різниця між окремими країнами часто-густо дуже суттєва, варто згадати в цьому плані Велику Британію, Німеччину, скандинавські країни, Італію тощо) вже у другій половині ХІХ ст., у процесі та на основі потреб індустріалізації, почали формуватися інституціональні основи майбутнього єдиного економічного простору: теоретичні концепції розвитку економічної системи капіталізму, господарсько-правові норми, елементи, по суті, єдиної інфраструктури, виробнича, наукова, технічна, фінансова та інші види кооперації, спеціалізації та інтеграції національних господарств окремих країн, система менеджменту та наукової організації праці тощо.

Саме епоха індустріалізації стала основою виникнення та швидкого розвитку нових форм концентрації та централізації капіталу як у виробничій, так і у фінансовій сфері. Це стосується таких ринкових інституцій, як акціонерний капітал та акціонерні банки, вивіз капіталу та іншого. У короткі терміни в Європі було побудовано понад 4,5 тис. км залізниць, створений океанський флот, перед початком Першої світової війни на країни Європи припадало понад 61 % вартості світового імпорту та 55,2 % світового експорту, вивіз європейського капіталу складав 40 млрд дол., або 88 % загальносвітового потоку (тоді як доля США — лише 7 %), із яких близько 14 млрд дол. були вкладені у самій Європі. Зокрема, наприкінці ХІХ ст. зовнішні інвестиції складали 45 % усіх інвестицій у Швеції, 40 % — в Італії, 1/3 — у Норвегії тощо.

Як зазначають дослідники, на іноземних інвестиціях зросли електрохімічна та електрометалургійна промисловість Норвегії, виплавка сталі в Росії, електротехнічне машинобудування Угорщини, добувна промисловість Швеції, Німеччини, Іспанії, Португалії. Вивіз капіталу не лише сприяв індустріалізації народного господарства окремих країн і, зокрема, країн Європи, але й появі транснаціональних корпорацій, дифузії технологій і менеджменту в країнах поза межами самої Європи, закладаючи таким чином підвалини трансформаційних процесів у середньо- та слаборозвинених країнах, сьогоднішніх процесів глобалізації світової економіки та суспільства.

Водночас динамічні процеси індустріалізації супроводжувалися не лише завершенням формування механізму самовідтворення основних структурних ланок економічної та господарської систем капіталізму, але й виникненням системи внутрішніх суперечностей, їм притаманних. Основні причини та чинники цих суперечностей закладалися вже самим характером процесів первісного нагромадження капіталу, масовим вилученням власності у дрібних товаровиробників, швидкою поляризацією суспільства, що насамперед знаходило свій прояв у поглибленні диференціації доходів різних верств і прошарків населення, зміною соціального статусу основної частини громадян, які в умовах економічної свободи, перетворюючись у найманих працівників на принципах монокваліфікації, впадали в економічну, соціальну, а часто-густо і в правову залежність від власників капіталу, формуванням ринку праці, який функціонував за законами ринку.

Швидка концентрація та централізація капіталів і виробництва, утворення монополій, розвиток міжнародного поділу праці сприяли появі нових коротко- і середньострокових типів економічних циклів капіталістичного відтворення, зокрема промислового, фінансового, технічного та технологічного, управлінського, кінцевим результатом яких був не перехід до нової якості економічної системи та суспільства, а тимчасове відновлення порушеної макроекономічної рівноваги у національному та світовому господарстві. Водночас такі цикли, ви­значальним елементом яких була криза надвиробництва, безперечно, негативно впливали не лише на розвиток економічної системи, системи господарювання у капіталістичних країнах, але й сприяли зростанню соціальних конфліктів, невдоволення своїм становищем, рівнем та якістю життя переважної більшості соціальних груп населення.

Отже, надзвичайно швидкі інституційні зміни в економічному та соціальному житті світового суспільства в другій половині ХІХ — на початку ХХ ст., потреба у нових принципах і підходах до організації виробництва, розподілу, обміну та споживання виробленого продукту на усіх щаблях суспільного виробництва та усіма соціальними верствами суспільства вимагали нагального розвитку економічної науки для забезпечення сталості економічного та соціального розвитку системи, що склалася. Водночас становлення класичної політичної економії створило сутнісні передумови для збагачення та розвитку економічних знань щодо принципів, механізмів та інструментів використання економічних законів у процесі економічної діяльності людини та суспільства, що, безперечно, було та є домінуючою потребою бізнесу та держави. Уже в другій половині ХІХ ст. розпочався нестримний процес появи нових теоретичних концепцій, шкіл, напрямів у єдиному полі предмета економічної теорії, націлених саме на задоволення таких потреб та інтересів, а згодом, на початку ХХ ст., з’являється ціла низка прикладних економічних наук, орієнтованих на потреби та запити конкретних сфер і галузей економічної діяльності людини та суспільства.

Зокрема, слід насамперед назвати теоретичні школи маржиналізму, неокласицизму, інституціоналізму, кейнсіан­ства, монетаризму, неокласичного синтезу, про які докладно мова йтиме у наступних розділах, а також, сучасні напрями розвитку власне політичної економії, такі як радикальна (нео­марксистська) політична економія, нова, або конституційна, субстантивістська, інституціональна, міжнародна політична економія тощо.

Врешті-решт, розвиток економічних знань, їх спеціалізація в залежності від потреб функціонування національних господарств, окремих їх елементів і підсистем породжує цілісну систему економічних наук, яка включає: загальні економічні науки — це власне політична економія, економічна теорія у широкому розумінні, економічна історія, історія економічної думки тощо; спеціальні, або функціональні, економічні науки, які вивчають окремі сфери економічних відносин та окремі функції економічної діяльності суб’єктів господарювання. Серед таких наук можна виділити економіку праці, економічну статистику, бухгалтерський облік, фінанси, кредит і грошовий обіг, економічну теорію підприємств, маркетинг, менеджмент, ціноутворення, економіко-математичні методи аналізу та ін.; галузеві економічні науки, які займаються дослідженнями особливо­стей економічних відносин та функціональних систем у різних галузях суспільного виробництва. Серед них — економіка промисловості, економіка сільського господарства, економіка освіти тощо.

Слід зазначити, що основою розвитку системи економічних наук протягом майже усього ХХ ст. була економічна теорія у широкому розумінні цього поняття. Вона спрямована на функціонально-факторний аналіз законів розвитку ринкової системи, її окремих сфер і елементів, практичних форм взаємодії окремих суб’єктів економічної діяльності. Зокрема, більшість сучасних шкіл визначає предмет економічної теорії «як вивчення використання рідкісних економічних благ з метою задоволення потреб людей» [12, с. 18]. Основними (складовими) підрозділами економічної теорії у такому розумінні є макро­економіка та мікроекономіка.

Макроекономіку більшість учених розглядають як частину теоретичної економічної науки, яка вивчає закономірності функціонування господарства на рівні національної держави. Вона аналізує поведінку агрегованих суб’єктів: сектора домогосподарств, підприємницького сектора, секторів держави та закордону. Об’єктом її аналізу є макроекономічні показники: валовий внутрішній продукт, національний дохід, рівень цін, рівень інфляції, рівень безробіття та ін., про які мова йтиме у наступних розділах. Мікроекономіка розглядається як частина економічної науки, яка вивчає економічні явища, процеси та економічну поведінку суб’єктів господарювання первинної ланки: домогосподарства, підприємства (фірми). Вона вивчає ціни на окремі товари, витрати на їх виробництво, прибуток, заробітну плату, індивідуальний та ринковий попит, індивідуальну та ринкову пропозицію, типи ринкових структур, галузеві ринки тощо.

Резюме

Вивчення даної теми дозволяє сформулювати думку, згідно з якою запорукою існування та розвитку людини завжди є, по-перше, виробництво матеріальних і нематеріальних благ і послуг, поза споживанням яких людина існувати не може, а, по-друге, формування та удосконалення через розвиток усієї сукупності соціальних зв’язків окремих індивідів, суб’єктів господарської діяльності іншими індивідами, оскільки поза такими зв’язками людина також не може існувати. Отже, виробництво матеріальних і нематеріальних благ і послуг для задоволення потреб людини набуває суспільного характеру, оскільки передбачає взаємодію окремих виробників із виробниками на якихось певних принципах та умовах, що й складає внутрішню сутність такого поняття як економіка.

Формування засад суспільного виробництва як стійкої інституційної форми задоволення потреб викликає необхідність певної сукупності економічних знань, які б дозволяли регулювати, контролювати, у певній мірі прогнозувати як виробництво, так і розподіл, споживання наявних ресурсів і продуктів праці в інтересах певних людей, соціальних груп, держави тощо. Перші спроби узагальнення принципів і законів економічного життя були зроблені понад дві тисячі років тому, в умовах становлення інститутів держави, системи господарювання, торговельних відносин як на внутрішніх, так і на зовнішніх ринках.