Розділ «Ляльковий дім»

Н о р а. Це правда. Я кохала тебе понад усе на світі.

Г е л ь м е р. Не починай безглуздо викручуватися.

Н о р а (ступає крок до нього). Торвальде!…

Г е л ь м е р. Нещасна… Що ти наробила!

Н о р а. Пусти мене. Не треба, щоб ти терпів через мене. Не бери цього на себе.

Г е л ь м е р. Не влаштовуй комедії. (Замикає двері до передпокою на ключ.) Ти стоятимеш тут, поки не даси мені звіту. Ти розумієш, що ти зробила? Кажи, розумієш?

Н о р а (не зводить із нього очей і мовить із закам’янілим обличчям). Так, тепер починаю розуміти, цілком.

Г е л ь м е р (ходить по кімнаті). О, яке страшне пробудження. Цілих вісім років… Вона, моя радість і гордість… Була лицеміркою, брехункою… Гірше… Злочинницею. Ох, яке це все безмежно гидотне! Тьху, тьху!

Нора мовчить, але й далі не зводить із нього очей.

(Зупиняється перед нею.) Я мав би відчувати, що таке може статися. Мав би передбачити. Знаючи легковажні засади твого батька… Мовчи! Ти успадкувала ті його легковажні засади. Ні побожності, ні моралі, ні почуття відповідальності… О, як мене покарано за те, що я тоді дивився на все крізь пальці. Задля тебе. І ось як ти мені віддячила.

Н о р а. Отак.

Г е л ь м е р. Тепер ти зруйнувала все моє щастя. Поставила хрест на моєму майбутньому. Ох, навіть подумати страшно. Я в руках у людини, що не має совісті. Він може зробити зі мною, що захоче, вимагати від мене що завгодно, наказувати мені, знущатися з мене, як йому забажається, і я не посмію і писнути. Так низько скотитися, впасти в провалля через легковажну жінку!

Н о р а. Якщо мене не буде на світі, то ти вільний.

Г е л ь м е р. Ох, кинь ці коники. Твій батько теж мав напохваті такі слова. Яка мені користь із того, що тебе, як ти кажеш, не буде на світі? Ніякісінької. Він однаково може оприлюднити цю справу, а коли так, то мене, мабуть, запідозрять у тому, що я знав про твій злочин. Можуть навіть подумати, що я стояв за твоєю спиною… Що це я підштовхнув тебе! І всім цим я маю завдячувати тобі. А я ж увесь час на руках тебе носив. Розумієш тепер, що ти мені заподіяла?

Н о р а (з холодним спокоєм). Так.

Г е л ь м е р. Це щось таке неймовірне, що воно не вміщається в моїй голові. Але нам треба вилізти з цього. Скинь шаль. Скинь, кажу! Доведеться якось задобрити його. Треба за всяку ціну зам’яти цю справу. А щодо нас із тобою, то ми повинні вдавати, немов нічого не сталося. Але, звичайно, це тільки про людське око. Отже, ти лишишся тут, це зрозуміло. Але не матимеш права виховувати дітей, я тобі їх не можу довірити… Ох, і мені доводиться казати це тій, яку я так палко любив і яку ще… Але цьому кінець. Відтепер уже не йдеться про щастя, а тільки про порятунок залишків, уламків, декорації.

Знизу чути дзвінок.

(Здригається.) Хто це? Так пізно. Невже найгірше?… Сховайся, Норо. Удай, що ти хвора.

Нора не рушає з місця. Гельмер відмикає двері до передпокою.

С л у ж н и ц я (у передпокої, напівроздягнена). Тут лист для пані.