Розділ «Ляльковий дім»

Г е л ь м е р. Що? Ти щось знаєш? Він тобі щось казав?

Н о р а. Так. Коли ці картки прийшли, то це означає, що він попрощався з нами. Він замкнеться в себе й умре.

Г е л ь м е р. Мій бідолашний приятель! Я знав, що він недовго буде зі мною. Але щоб так швидко… І ховається від усіх, мов поранений звір.

Н о р а. Коли це має статися, то краще мовчки, без зайвих слів. Хіба ні, Торвальде?

Г е л ь м е р (ходить по кімнаті). Ми так із ним зжилися. Я навіть не можу собі уявити, що його не буде. Його страждання, його самота утворювали немов якесь трохи похмуре тло нашому сонячному щастю… А може, це й краще. Принаймні для нього. (Зупиняється.) Та, мабуть, і для нас, Норо. Тепер ми будемо цілком належати одне одному. (Обіймає її.) Моя кохана дружино… Мені здається, що я не можу тебе міцно тримати. Знаєш, Норо… Я не раз хотів, щоб тобі загрожувала якась страшна небезпека, аби я міг задля тебе важити своїм життям, своєю кров’ю, усім.

Н о р а (випручується від нього і твердо, рішуче каже). А тепер читай листи, Торвальде.

Г е л ь м е р. Ні, ні, не тепер. Я хочу бути з тобою, моя кохана, у тебе.

Н о р а. Коли твій товариш умирає?

Г е л ь м е р. Правду кажеш. Це приголомшило нас обох. Між нами стало щось неестетичне, думка про смерть і тління. Треба спершу звільнитися від цього… Тож поки що розійдімося кожне до себе.

Н о р а (обіймає його за шию). Торвальде… На добраніч! На добраніч!

Г е л ь м е р (цілує її в чоло). На добраніч, моя ластівко! Спи спокійно, а я тим часом перегляну листи. (Іде до свого кабінету з пакою листів і зачиняє за собою двері.)

Н о р а (з невидющим поглядом ходить по кімнаті, хапає Гельмерове доміно, накидає собі на плечі й шепоче швидко, хрипко, уривано). Ніколи більше не бачити його. Ніколи. Ніколи. (Напинає на голову шаль.) І дітей ніколи не бачити, і їх. Ніколи, ніколи… Ох, у крижану чорну воду… В бездонну глибину… Ох, аби швидше було по всьому… Тепер він бере, читає. О, ні, ні, ще ні. Прощавай, Торвальде, і ти, і діти… (Кидається до передпокою.)

Тієї миті Г е л ь м е р рвучко відчиняє свої двері і стає на порозі з розпечатаним листом у руці.

Г е л ь м е р. Норо!

Н о р а (голосно зойкає). Ох!…

Г е л ь м е р. Що це? Ти знаєш, що в цьому листі?

Н о р а. Знаю. Пусти мене! Дай мені вийти!

Г е л ь м е р (не пускає її). Куди ти?

Н о р а (намагається випручатись). Не треба рятувати мене, Торвальде!

Г е л ь м е р (відсахується). Це правда! Правда, що тут написано? Страхіття! Ні, ні, це не може бути правдою.