Розділ «Підпори суспільства»

Л о н а. Нісенітниці, Бетті!

Б е т т і. Що людина з такими суворими правилами моралі, як Карстен…

Л о н а. Невже ж таки справді такими суворими?

Б е т т і. Що таке? Ти насмілюєшся…

Л о н а. Я насмілююсь сказати, що Бернік щодо цих самих правил навряд чи дуже відрізняється від інших чоловіків.

Б е т т і. Я бачу, в тобі все ще кипить стара зненависть до нього! Але навіщо ж ти повернулася сюди, коли й досі не могла забути, що… І я не розумію, як у тебе вистачило сміливості показатись йому на очі після тієї ганебної образи, якої ти завдала йому тоді.

Л о н а. Правда твоя, Бетті, я тоді недобре вчинила, я забулась.

Б е т т і. І як великодушно він тобі пробачив, він, ні в чому не повинний. Справді, не з його ж вини ти плекала якісь сподівання… Але відтоді ти й мене ненавидиш. (Плаче.) Ти завжди заздрила моєму щастю. І тепер ти приїхала, щоб усе на мене звалилося… Щоб показати всьому місту, яку рідню я принесла Карстену в посаг! Так, тепер усе на мене впаде, і ти тільки цього й добиваєшся. Як це підло з твого боку! (В сльозах виходить наліво.)

Л о н а (дивлячись їй услід). Бідолашна Бетті!

Б е р н і к виходить з кабінету.

Б е р н і к (ще на дверях). Добре, добре, пане Крап. Перешліть чотириста крон в їдальні для бідних. (Обернувшись.) Лоно! (Підходить до неї.) Ти сама? А Бетті не прийде?

Л о н а. Ні. Покликати її?

Б е р н і к. Ні, ні, ні, не треба! Ти не повіриш, Лоно, з яким палким нетерпінням я прагнув поговорити з тобою одверто… Вимолити в тебе прощення.

Л о н а. Слухай, Карстене, облишмо сентименти, нам з тобою вони не до лиця.

Б е р н і к. Ти мусиш вислухати мене, Лоно. Я знаю, яким я був у твоїх очах, коли ти дізналася про історію з матір’ю Діни. Але, присягаюсь, це було лише хвилинне захоплення, а тебе я свого часу любив щиро й глибоко.

Л о н а. А навіщо я, по-твоєму, сюди повернулася?

Б е р н і к. Які б не були твої наміри, благаю тебе, не починай нічого, дай мені спочатку виправдатись перед тобою. Це я зумію, Лоно… Або, у всякому разі, зможу вибачитися…

Л о н а. Тепер ти злякався… Ти кажеш, що свого часу любив мене. Так, ти часто запевняв мене в цьому в своїх листах і, можливо, був щирий… До певної міри, поки умови твого життя були ширші, вільніші, а це й тобі самому додавало сміливості дивитись на життя ширше й вільніше. Мабуть, у мене ти знаходив більше характеру, більше волі й самостійності, ніж у тутешніх обивателів. Крім того, наші взаємини зберігалися в цілковитій таємниці, про них знали тільки ти і я, і ніхто не міг тебе висміяти за твій поганий смак.

Б е р н і к. Лоно, як можна так думати!

Л о н а. Але потім, коли ти повернувся, коли почув про всі ті насмішки, які сипались на мене, коли дізнався, як люди глумились наді мною й моїми так званими дивацтвами…