Розділ «Частина третя. Экстремалды жайлылық»

Мовчанка між нами на степовому вітрі, під степовим сонцем відсікає усі прив’язаності, усі сподівання на те, що далі буде краще. Відсікає шанси на те, що маємо на що чекати.

— Ти знаєш, я ще ніколи не підходив до краю так близько як тут, в Елісті, — сказав я. — В усіх сенсах. Здається, ніби далі, за тією грядою горбів уже нічого немає. Це певний шок — раптом виявляєш себе десь серед степу, в будинку з облупленими стінами, і починаєш розуміти, що це і є єдине справжнє, і нічого більш справжнього, ніж це, в моєму житті не буде, куди б я не поїхав, з ким би я не був...

Ми ще дивилися якийсь час за гряду пагорбів на горизонті, за якими закінчувалося творіння і починалося Ніщо. Я обійняв Глашу, і ми стояли так, прихилившись головами, а над нами кружляли грозові хмари. Сильний, холодний вітер змусив нас поскоріше розімкнути обійми і шукати притулку в домі. На дворі здіймалася буря.

Уночі, у першій її половині, коли сон найглибший, мені явився дивний сон. Але чи сон це — не знаю, надто реалістичні мої відчуття.

Сниться, що я на незнайомій квартирі — вона гола, обідрана, і тільки тьмяна жовта лампочка під стелею навіює страшенний сум. Поруч зі мною — Смирна, але не доросла, а така, якою бачив її на фотографіях, коли мала двадцять один-двадцять два, сам пік її сексуальності. Вона — це все, що мене приваблює у цій нікчемній квартирі. За вікном падає сніг і ходять люди. Мені стає страшно. За вікном сходять сутінки. Раптом двері до кімнати прочиняються, і в неї заходить Борис Олегович — він одягнутий у камуфляж, у руці тримає АК-47. Нічого не кажучи, він упритул відкриває по нас зі Смирною вогонь, і я бачу, як кулі прошивають її і мене гарячою металевою струминою вздовж і впоперек, і відчуваю в тілі м’які, але сильні точкові проникнення, відчуваю, що він мене продірявив і тепер я помираю.

Сніг, зима. Надходять ранні сутінки. Я опиняюся сам, серед багатоповерхівок озираюся у пошуках Смирни, її вже немає. Навколо мене ходять дивні люди, наче причмелені. Закрадається підозра, що вони, як і я, всі вже мертві. Почуваюся дуже дивно — почуваю себе ніяк. Так, наче мене немає. Сам не знаю, як опиняюся в одному з поїздів на залізничній станції. Звичайна холодна електричка, поїзд приміського сполучення. Хочу сісти на одну з твердих дерев’яних лав і бачу, що навпроти сидять дивовижні істоти — їх двоє чи троє, одна з них — дівчинка. І двоє хлопчаків, однак вони — не люди. Вони — гіперлюди, якщо так можна сказати. Нікого красивішого у житті не зустрічав, аніж цих трьох — та й не можна сказати, що хтось скидався на них, бо це краса нелюдська. Мені в голові проноситься згадка, як описують небожителів: що вони в тисячі разів красивіші за людей. Це саме те, що я бачу: вони красиві настільки, наскільки могли б бути красивими людські жінки, якби красу тисячі жінок втиснути в одне обличчя. Неприродно юне, свіже, ідеально-досконале — здається їм усім років по дванадцять-тринадцять. Я відчуваю ні з чим не співставний сексуальний потяг до цієї дівчинки-небожительки, а далі відчуваю таке саме сексуальне збудження від цього небесного хлопчика, тому що інтенсивність його вроди така ж неземна, як і у дівчинки, і для мого грубого земного розуму вже не має значення, кого хотіли, — важлива сама наявність краси такої сили, що вона стирає межі між статями. Я роззираюся по вагону, аби зрозуміти, хто з нами їде ще, і бачу, що інші люди — це ті ж причмелені бомжі, яких я уже бачив на вулиці. Коли мій погляд повертається назад до прекрасної трійки — я жахаюсь і відсахуюся від них в огиді — раптом я бачу, що це не три юні небесні створіння, а одна потворна гора плоті, з якої ростуть три чудесні голови.

Мені стає страшно від вигляду цієї безформної триголової істоти. У вагон електрички замість кондуктора знову заходить Борис Олегович — все з тим же автоматом на плечі, й чергою з АК розстрілює всіх, хто сидить у вагоні, включаючи і мене. Мій розум нажаханий тим, що відбувається, і я міркую: «Та скільки ж триватиме цей кошмар?» — аж тут мені в голову дуже відчутно, дуже зрозуміло приходить думка, що я вже мертвий, і те, що Борис Олегович уже вдруге розстрілює мене, — це лише символ для моєї свідомості, аби донести до неї той факт, що мені потрібно припинити безглузді ігри розуму. Я розумію, що все, що бачу, — це лише галюцинація, натомість, як справжній Я — перебуваю поміж світами між різними Бардо, не належачи жодному з них, а всяке моє народження — не більше ніж видіння, що просто потрібно розсіяти — так само безжально, як це зробив за допомогою автомата в моєму сні Бе-О-Ге.

Ранок. Київ. Остання субота квітня. Він у себе на кухні. Федір призвичаївся знову вставати рано, і хоча не було ще й десятої, він уже кілька годин як сидів за роботою. Він став значно більше курити сигарет і замість марихуани тепер активно їв шоколад. Валя порадила ноотропіл і аюрведичні пігулки «брахмі», щоб пришвидшити відновлення клітин головного мозку.

Дзвінок у двері. Очікуючи перетнутися з сусідкою, він накинув на себе светр і з сигаретою, в шльопанцях, піді­йшов до дверей.

— Привіт, — сказала Смирна, шаркаючи у нього на порозі ногою. — Я до тебе прийшла в гості. Можна?

— Ну заходь, — запросив він.

Її запах тут же забив памороки, і разом із ароматом жінки ожила пам’ять про осінь. Він не втримався і закопався їй обличчям у волосся, а вона притислася до нього. Так вони стояли кілька хвилин, затамувавши подих, і ця німа сцена була кращою за всілякі слова і пояснення — вони обмінювалися невидимими флюїдами і їхні системи знову налаштовувалися одна на одну.

Вони розташувалися на кухні, Федір поставив перед Смирною чай, мед, сигарети.

— Я прийшла довідатися, як у тебе справи, — багатозначно, перелистуючи випадково взяту з полиці енциклопедію, озвалася Смирна.

— Як бачиш. Прийшов до тями. Зав’язав із травою. Працюю. А як ти? — запитав Федір.

— Прийшла сказати, що я зараз із Заверюхою. Хотіла тобі це одразу розповісти, але не могла, не наважувалася.

— Із Заверюхою? Яким чудом? — спитав він.

Смирна знизала плечима, легко і невимушено.

— Одразу, щойно ми з тобою розійшлися. Я випадково зустріла його на вулиці може через день чи через два після того.

Я відчуваю, як до очей у мене підкочують сльози. Хвиля гніву стала затоплювати голову так, наче вона в мене — це пекельна сутінкова верф, по якій в морі крові все вище підіймаються, погойдуючись, ворожі субмарини.