Розділ «Частина третя. Экстремалды жайлылық»

— До зустрічі, братуха, — сказав я на прощання Славі, вирушаючи далі в своє паломництво і ми обійнялися на прощання, як рідні. Крізь покритий сутінками моторошний ліс ми їхали назад у Пітер. Голова була ясною і приємно порожньою. Водій привіз мене на Московський вокзал, і час, який ще залишався перед поїздом, я провів у ресторані «Петропавловський», зробленому під салон початку двадцятого століття, де читав «Сутінки» Стефані Маєр, курив сигарети і запивав чорною кавою привокзальний чізкейк. Опісля шестиденної напруженої інтелектуальної праці я потребував чогось ненав’язливого, терапевтичного, як-от любовний роман про вампірів для старшокласниць.

Найпунктуальніший пасажир, він чекав на потяг на пероні з дорожньою сумкою між ногами і книгою популярної письменниці під пахвою, а коли поїзд подали на платформу, то забився на верхню полицю купе і зайняв свій розум сагою про вампірів, спостерігаючи, як поступово день перевалює у вечір, аж поки врешті не надходить час для сну.

У селі в лісах під Калугою він знайшов затишну садибу, надану одним із заможних друзів Гурова для проходження експерименту. Керівник місцевої групи, російська японка Ольга сприйняла Федора як інспектора, як чужого, що влазить в їх мікрокосмос, і її настрій випромінював явну ворожість, заражаючи нею інших. Робота йшла погано — спілкуватися було важко, наче між ним та учасниками експерименту стояла невидима перепона.

І тільки коли я, облишивши спроби розговорити психоінженерів, почав медитувати разом із усією групою, ситуація прояснилася. У групових медитаціях психоінженерів завжди виразно відчувався ефект групи. У сильній, енергетично «прокачаній» групі практика навіть найслабшого її члена починала підтягуватися до середнього рівня. Медитуючи разом із ними, я раптом зрозумів, що прокачаність цієї групи — це щось інше, ніж я зустрічав у Гімназії. Це вже була не група — це вже був організм. Попри зовнішню мовчазність, безслівний діалог між учасниками тут ішов такий же насичений, як і в Барибіно, тільки що відбувався на дуже тонкому рівні — якщо завгодно, це можна було б назвати телепатією, або прямою передачею змістів, однак щоб краще зрозуміти саму природу цього явища, у рапорті Карманову я вжив формулу «колективний суб’єкт».

На якийсь час мені стало страшно, що ж буде із цими людьми, коли закінчиться експеримент? Адже вони вже встигли зростися ледь не в одну особистість. Слава дуже оптимістично вважав, що ми готуємо уберменшів, здатних завоювати світ, а мені, навпаки, здалося, що тут зібралися люди, абсолютно не готові повертатися у соціум. Тут, у Калузі, в рамках психоінженерної практики уже виникла перша невеличка секта. Я навіть не припускав, що ми можемо згубити контроль над ходом експерименту, однак Калуга показала, що адміністративного впливу не достатньо, аби врегулювати всі можливі варіанти розвиту події — існував інший рівень, куди менеджмент не просочувався. Якщо я робив би ставки на групи, які ми можемо втратити, то під номером один ішла б Калуга. Група, яка приїхала сюди заради роботи над прагматичною розробницькою задачею, раптом почала вирішувати особисті екзистенційні проблеми з буттям, натомість як психоінженерні мови перетворилися лиш на привід залишатися разом, у спільному процесі.

Зрозумівши це як слід, я задумався, чи варто доповідати про ситуацію в Калузі Карманову. Чи мав я право руйнувати тонкий процес, завдяки якому вони, ці індивідуальності, могли дійти до межової лінії, за якою більше не буде страждань і лих земного існування? Разом із тим, якщо дозволити їхній самодіяльності поглиблюватися безконтрольно, скоро вся «Сома» може перетворитися на один великий психоінженерний монастир і замість того, щоб творити справи земні, вирішить гуртом входити у вузькі ворота небес.

Мабуть, уперше за весь час роботи в «Сомі» питання вертикалі заторкнуло Федора так глибоко. Що було там, далі, в глибині? Після потужної групової медитації Федір відчув: те далі було іншим, аніж він собі малював. Воно відсікало минуле, майбутнє, залишало лише крихку поверхню дня, за якою, здавалося, було щось таке, від чого нецікавими та кумедними ставали враз і амбітні плани Карманова, і цивілізаційні проекти Гурова, не кажучи вже за думки про форум і всяке інше відчуття обов’язку, що прив’язувало до цієї ефемерної плівки буття, схожої на веселкові переливи бензину на поверхні океанської безодні.

Потужне колективне поле ставало особливо помітним під вечір. Психоінженери самі, не змовляючись, приходили на вечерю, самі, інтуїтивно, без керівництва згори, координувалися, хто буде готувати їсти, хто — прибирати і мити посуд, користуючись мінімумом слів. Складалося враження, наче вони перейшли в інший режим існування, де не було потреби в зайвих фразах, а знання про те, що необхідно робити, пробуджувалося всередині саме собою. Як з’ясувалося під час невеличкого розслідування, майже всі учасники «калузького гуртка», як охрестив його Федір у рапорті, поза заняттями в пітерському відділенні Гімназії зустрічалися двічі на тиждень для власної медитативної практики — вони практикували якийсь різновид зосеред­ження, близький до традиції Дзоґчен. Розмовляючи з Олею, Федорові вдалося вселити у неї відчуття безпеки і переконати, що його мотиви виключно дружні, й піддавати їх дисциплінарним покаранням в нього наміру не було.

Федір склав детальне описання феноменології «групового суб’єкта», що сформувався в калуській групі, однак прямих вказівок на те, що група відхилилася від заданої траєкторії досліджень, вирішив уникнути.

Провівши опитування серед учасників експерименту і завершивши рапорт, він спакував речі і рушив далі, на Таганрог. Це була дорога, і, як казав Русич, доїде не кожен. Віктор, що сам був родом з цих місць, завбачливо попередив по скайпу, вберігаючи від важких життєвих розчарувань, про деякі спокуси, що могли виникнути на шляху до Ростова — зокрема, не довіряти бабусям на проміжних станціях, якщо пропонуватимуть пиріжки з макаронами, — там все одно буде тільки картопля.

Тримайся, Південь! Я вже їду до тебе!

Рівнини. О бандитський краю, о батьківщино «ростовських урок» з пісні про Мурку, Ростов-папа, Одеса-мама. Тут була «вольниця», і всіх, хто намагався цю вольницю присікти, нещадно винищували. Віктор ідентифікував себе саме так — не як росіянина, а як донського. Бути незалежним, далекоглядним і, безумовно, проявляти таку пасіонарність, якої в цивілізованих місцях, як от Москва, або ж Пітер, виявляти не прийнято.

Віктор зростав тут. Він був із небагатої родини військового, і його батько заклав у нього стовідсоткову впевненість в тому, що він може досягти в житті всього, чого захоче — потрібні лише зусилля. Найбільший страх, за його словами, який доводилося переживати у житті, він відчув років у сім чи вісім — батько повернувся пізно ввечері п’яним і поклав його на стіл, на дошку для розбирання м’яса: батько хотів пожартувати і зробити вигляд, наче збирається розрізати його на шматки. Однак самому Віктору в цей момент було не до жартів — він був упевнений, що батько зараз справді розчленує його. Потім, розказував Віктор, він зрозумів, що це переживання заклало в ньому один із ключових архетипів, так би мовити, базовий сценарій — страх перед Хроносом, який намагається убити маленького Зевса.

Його поселили в окремій кімнаті невеликого будиночку на околиці Таганрога. Довкола розцвітали плодові сади, вулиці, майже як у часи Чехова, перетворилися на канави, залиті рідким болотом, тож їх можна було долати здебільшого за допомогою плавзасобів.

Федора навідували дедалі глибші думки й одкровення, з тим, як ставав йому зрозумілішим задум Гурова. Він не ділився ними з психоінженерами, а лише відстежував їх внутрішнім зором, курячи на ґанку дому під гілками розквітаючої айви, а потім записував у свої дорожні нотатки.

На думку Боргеса, Герман Гессе, вигадуючи «Гру в бісер», сам не до кінця уявляв, на що вона мала би скидатися. Я подумав, що Гессе, як і більшість геніїв, не дожив до часу, коли прийшли психоінженери і зробили з його Glasperlenspiel технологію, щоб створити нову Касталію. Бо що це було, як не Касталія — з їхніми спробами прочитати світ заново? Ця нова Касталія спробує відродити усю колишню вертикаль людської душі, що знову могла би розпрямитися у повний зріст і впертися головою в склепіння неба, нагадавши про образ атланта — людини, вартої того, щоби називатися людиною; людини, чиє людське значення загублене серед середньовічних рукописів, що втрачається вже в античному епосі і яке зрідка, іноді проблискує в найдревніших текстах — германських міфах про Одіна, здатного називати речі мовою істинних імен, в даоських текстах, за якими прозирає живе потойбічне — вічна близькість людини і Нескінченності; П’ятикнижжя Мойсеєве, в якому відчувається велич тисячоликого Адама Кадмона.

Роззнайомившись із мешканцями «будиночка з айвою», він поїхав на пляж прогулятися і, запнувши поли пальта, вкрай доречного на вітряному березі, блукав берегом моря. Шум хвиль очищував свідомість, і хвилі почали рухатися в такт його розуму: він поступово наповнювався спокоєм, відстороненістю, відчуттям, що, як там складеться, все буде добре. Що можуть приходити різні збурення, можуть бути помилки на шляху, але глобально, все з ним буде добре.

Це було наче пробудження велетенської істоти, обрисів якої ми ще самі до пуття не бачили, що підіймалася звідкілясь із глибин. Це ми прикликали її. І вона почала жити через нас — дивитися нашими очима, діяти нами. Аналітики стверджували, що на сцені когнітаріату, де вже були присутні вчені, методологи, психологи, письменники, явно когось бракувало — і всі негласно лише чекали, коли прийдуть вони, легіон їх, чиїх імен і професій ніхто ще не знав, але які заповнять усі вільні ніші на широкій ниві нової креативної діяльності. Можливо, їх можна порівняти з нердами-інженерами, які на зорі програмування складали перші персональні комп’ютери у себе в гаражі або на задньому дворі, надихаючись обкладинками коміксів 50-х і науково-фантастичними фільмами, безоглядно вірячи у свою інтуїцію, у те, що вони впіймали у вітрила вітер нової професії.

Усі вони виростуть звідси. Попереду ще багато священних воєн. Своїх джихадів, терактів, своїх обвалених близнюків. Але цього вже не спинити — вони підіймаються, наче шиї доісторичних рептилій у клубах туману. Вони йдуть до нас.

Таганрог став для нього місцем медитації на березі, перепочинком в дорозі. Відчувши, що похитнуті моральні сили повертаються до нього і що завдяки медитації він здобув прохолодну, ясну відстороненість, він почувся готовим рушати далі. Парного числа, це була п’ятниця, 22-го квітня, рейсом Таганрог–Астрахань він вирушив у Калмикію, в степ, на зустріч буддійській Елісті.