Розділ «Частина третя. Экстремалды жайлылық»

— Борис Олегович как-то рассказывал, что его самого в себе ставят в тупик три вещи, — озвався Віктор дорогою в столову, де психоінженери обідали. Ми йшли втрьох, старший психоінженерний склад — Глаша, Віктор і я. — Любовь к кошкам, садистические наклонности и глубокое понимание буддистских психотехник.

— Лама Елистаев его за своего принял. Говорит, они уже в прошлых жизнях встречались, — озвалася Глаша. У Глаші проблеми. Нарешті практика медитації стала розхитувати і її психічні структури. Вона ввійшла у тривалий і затяжний період трансформації, який супроводжувала важка депресія.

— Такое ощущение будто мир весь вдруг становится картонным. — И все мои усилия — безрезультатны. — Глаша продовжувала описувати свої важкі стани, викликані практиками. — Ощущение... не знаю... полной механичности мира... как будто он бездушен... И я — тоже часть этого картонного мира. И про какое активное сознание там может идти речь, если все ненастоящее внутри меня? Если я сама вдруг обнаруживаю, что я вся — тоже картонная и ненастоящая?

— Это нормально, — Віктор усміхався своєю бандитською усмішкою і притуляв до себе. — Хочешь, купим тебе в столовой пироженку с бараниной, чтоб тебе грустно не было? То, что ты описываешь, в современной психиатрии классифицируется как общие симптомы шизофрении, Глаша. Не читала учебник? Почитай, там много про нас написано. У них это как болезнь. У нас — как этап работы. Нужно просто перейти это. Это дорога. Дойдут не все, — сказав Віктор і засміявся.

У його сміхові відчувалася втома від шляху. Це веселощі людини, яка сама вже достатньо бита життям і навчилася ставитися до всього, що з нею відбувається, по-філософськи.

— Федя, у тебя тоже симптомы шизофрении? — з надією в голосі спитала Глаша. Скоро своїми психічними розладами можна буде пишатися так само, як вигадливою зачіскою, зробленою в дорогого перукаря.

— Нет, у меня синдром Котара, — відказав я не без почуття гідності. — Тотальное отрицание бытия с уклоном в религиозный мистицизм.

— «Ничто — это звучит гордо», — жартує Віктор.

— Нет, я так не могу, — Глаша береться за голову. — Мне нужно на что-то опереться. Иначе я сойду с ума.

— Съешь плюшку, полегчает, — кидає він.

— Мне иногда кажется, что это все большое надувательство — большая иллюзия. Даже не в смысле эффективности языков, а в смысле их надобности. И в смысле направления — нужно ли вообще туда идти, если для этого нужны такие аскезы.

— Это временное явление, скоро все устаканится, — каже Віктор. — Другого пути нет. Точнее, есть. Это смерть.

Над їхнім глухим завулком клубочаться хмари, легкий вітерець тріпоче білизною, що сохне на сушці, домішуючи до запаху вугілля з кальяну, диму фруктового тютюну і диму його сигарети свіжі нотки чистоти.

На терасі ми удвох із Глашею: анафема, якій вона піддала мене, вже знята, і Глаша примирилася з тим, що нам не судилося бути разом.

— Як у вас із Жан-Люком? — запитав я.

— Мы разошлись, он сейчас во Франции. Мы продали наше кафе на Пушкинской. Сейчас преподаю русский язык китайским эмигрантам, — відповіла Глаша. — Была страшно удивлена, когда мне рассказали, что ты сюда приедешь. Я же не знала, что ты всем этим теперь тоже занимаешься, да еще на такой должности. Думала, может мне уехать, чтобы не вызывать у тебя каких-то неприятных чувств...

— Ніколи не відчував такого, — кажу я.

Обіймаю Глашу. Відчуваю, як вона притискається обличчям до мого плеча, і футболка стає там мокрою від сліз, що течуть із очей.

— Пам’ятаєш, Глашо, коли ти влітку приїжджала? Тоді все почалося якраз. Я кинув роботу на телебаченні. У мене в житті з’явилася інша людина, я познайомився з Кармановим, і все закрутилося. Я втратив усе товариство, з яким спілкувався раніше. Тепер у мене в друзях люди, які малюють дивні картинки у «Ворді», а їх щоденний психічний стан описують підручники з психіатрії...

Ми — два недопалки. Вона втратила все — втратила чоловіка, потім втратила ще одного чоловіка, потім, за ними, втратила себе, втратила надії на сімейне життя і на дитину, яка могла б якось додати її буттю осмисленості. Зараз все, що у неї є, — це психоінженери, товариство, яке вона має тут. Тут її всі люблять і називають «Глашенькою». І я насилу стримуюся, щоб не почати співставляти наші два занепащі життя. Я жахаюся від того, що мене починає знову покривати паволока пристрасті — у буддистів це називається трішною: ілюзією світлих перспектив, які ми сподіваємося отримати від цього світу. Мені на секунду здається, що можливість шлюбу із Глашею — це, все ж таки, велика удача, наші дві самотності зможуть зцілити одна одну. Глаша — з чудової інтелігентної родини. Ми могли б разом відвідувати театри, жити насиченим світським життям — можливо, я переїхав би до Москви і спробував влаштувати собі кар’єру там, подалі від страченого Києва, подалі від Карманова — стали б удвох з нею ходити в московський дацан, познайомилися б із московською буддійською тусівкою, заприятелювали б із Борисом Гребенщіковим...