Розділ «Частина друга. Deepwater horizon»

Потому, як заняття у гімназії скінчилися, Федір вирішив заїхати до Карманова, поділитися враженнями. Карманов запропонував прогулятися на свіжому повітрі у ліс і для відпочинку постріляти трохи з лука.

— За часів Радянського союзу серед усіх цих лабораторій існувала цілковита секретність. Тобто кінцевої цілі усіх розробок не знав ніхто, цією інформацією володіли лише верхи, — доповів Федір, коли вони рушили вглиб хащів. — Існував якийсь засекречений проект, і він ділився на частини, розподілявся поміж окремими лабораторіями, тож кожен робив якусь частину, але цілісного уявлення не мав. Гуров теж не в курсі, для чого вони розробляли візуальні мови і для чого потрібні були ці їхні медитації. Вважалося, що це елемент космічної програми і знадобиться на випадок початку «Зоряних воєн». У американців існувала своя космічна програма — Стратегічна оборонна ініціатива...

— Так, це було за Рейгана, — ствердив Карманов.

— Потім, за Буша-старшого, її згорнули, тому що у Холодній війні вдалося виграти навіть не економічними засобами, а виключно силою культури — у Радянському союзі самі побачили, що живуть гірше за американців. Це і була перемога на рівні культури.

— Консцієнтальна атака, — зауважив Карманов. — Зрозумів, Могила. Їхні психоінженерні мови, гадаю, саме для того й розроблялися, щоб те покоління людей, яке виживе після точки синґулярності, змогло просуватися далі. Гуров далеко не такий простий, як хотів би здаватися.

— «Виживе»? Що ви маєте на увазі, кажучи «виживе»?

— Я маю на увазі те, що технологічний шок обов’язково буде. Сто відсотків. Шок майбутнього. Але не той шок, який уявляв Тоффлер. Це буде когнітивний шок. Шок не на рівні споживачів, які не дають собі ради з новими технологіями, а шок на рівні розробників, які не дають собі ради з власними новими відкриттями. Коли ми почнемо як слід входити у цей новий когнітивний світ, виявиться, що нові знання приходять з такою швидкістю, що у нас не вистачає термінів, аби їх усі покласифікувати. Нового буде так багато, що стане просто неможливо користуватися звичайною мовою, тож для опису цього нового будуть потрібні тисячі, сотні тисяч нових слів. Наразі ми просто не маємо термінів для тих нових явищ, які зустрінемо. Тому будуть потрібні їхні піктограми, про які ти розказуєш, щоб одразу передавати стани, одразу ніби показувати не описання реальності, а її маленьку копію, факсиміле. У нас дуже серйозні партнери, Могило. Не в нас одних є великі амбіції на цей світ.

Уранці прокидаюся, щоб повторити щоденну вправу: я ходжу по своєму уявному будинку на грецькому острові — вже придумав для нього назву: Кайрос, що означає — «щаслива мить», або вдалий збіг обставин. У будинку з’являються все нові деталі. Я бачу полотна розміром метр на півтора, на яких Смирна малює яскраві, експресіоністські картини. Бачу червоні морські корали, підвішані на латунній клямці вікна в майстерні Смирни і непокриті вапном грубі стіни з каменю, стару глиняну попільничку, уламки амфор і мармуру, викопаного у нас в саду, акуратно відмитого і складеного вздовж стіни живописною шеренгою. Бачу скляне різнокольорове намисто, нанизане на нитки, які слугують тут дверима між коридором і кухнею. Торкаюся стін, вбираю в себе цей затінок і тишу, шелест оливкових дерев у саду, запах щойно политої землі, що лине з відчиненого вікна, легкий вітерець, що вітрилом надуває тюль на вікні, приносячи знадвору приведену в рухому форму спеку. На кухні чую аромат якогось пирога: схоже, що це листковий пиріг зі шпинатом і бринзою, і я відчуваю, що духовка ще гаряча, пиріг іще не спікся, а тільки допікається. Далі я під палючим полуденним сонцем проходжуся від дому до мису, дорога туди погана, кам’яниста, однак саме така мені подобається найбільше, щоб від неї віяло дикістю і легким запустінням. Я заглядаю на маяк, де у мене бібліотека і робочий кабінет. Піднявшись гвинтовою драбиною на третій поверх, можна потрапити у майстерню, в якій я творю. Простий дерев’яний стіл, чистий папір, ручки, олівці, кнопки. Під стіною — телескоп. На шафі — компас, глобус, кілька біноклів, невелика колекція луп із різною силою збільшення. Невеличка колекція засушених голкошкірих на полиці з книжками. Тут я читаю, курю люльку, роблю нотатки. Тут моє місце тиші, куди ніхто сторонній не проникає. Тут я можу думати і споглядати. Іноді тут можна заночувати, якщо бажання побути самому надто сильне. Звідси видно море, видно будинок, ліси і далі, зовсім далеко — луги, де пасуться корови і вівці. Вони не належать нікому, ми тримаємо їх тут просто так, для краси. Однак особливо величний краєвид відкривається якщо піднятися на саму гору, де стоїть ліхтар в обрамленні двометрових лінз Френеля, що ночами на кілометри пускає снопи світла у безпросвітну морську темряву. Звідти видно, де закінчуються білими крайками пляжу зелені килими пасовищ, розкиданих по пагорбах, схожих на недбало кинуту хламиду велетня, видно кисло-блакитні прибережні мілини і фіолетові западини, де мешкають мурени і починається справжня глибина, видно рівну лінію моря на горизонті і схоже на бездонний бірюзовий колодязь, спінене хмарами небо.

Я виходжу на пірс, щоб зблизька роздивитися свою білосніжну яхту — вона жіночого роду, її звати «Еос». Поруч, на лазурних хвилях, б’ється пришвартований до паль катер: зранку на цей пірс припливає моторний човен з людиною, яка привозить нам харчі — свіжий хліб, овочі, зелень, бринзу, цитрини, оливки і морепродукти. А іноді буває, що я сам сідаю у катер і пливу у найближче село, щоб закупити на ринку все необхідне: борошно, крупи і консерви, оливу, мед, прянощі, щось особливе на вечір — купити живого ще ската або восьминога — дешеву місцеву каву, в якій нічого особливого в плані смаку, зате вона дає неповторний місцевий колорит. Ми зможемо сидіти зі Смирною на терасі, коли уже зайде сонце і небо даватиме гарячу заграву, смакувати під шампанське барабульку з хрусткими булочками і грубо порубаним сільським салатом, після вечері потягувати каву і, тримаючись за руки, вбирати в себе жар дня, що проминув.

Федір відкрив очі. За вікном сіріло. Світанок. Тумани фантазії ще тримали його у полоні, тож він потребував трохи часу, щоб повернутися до нормального сприйняття дійсності. Тихо, аби не турбувати Смирни, яка мирно спала поруч, невинна, мовби дитина, він вислизнув з-під ковдри. І всередині нього горів той самий ніжний вогник, який вони розпалили удвох зі Смирною. Їхнє зближення ніби огорнуло його захисним омофором, і всі турботи кудись поділися. Піднявся, пішов у ванну, де довго стояв під холодним душем, прислухаючись, як до нього поверталися сили.

Я дивився за психоінженерами на фіззарядці з сигаретою в зубах, коли до мене підійшов Слава — в яскравих індійських штанах афгані, у футболці з зображенням Ґанеші — волосся у нього стояло дибки спеціально змочене водою для більшої настовбурченості, а вигляд загалом був чортякуватий і навіжений. Зате тепер я знаю, який з вигляду заспаний психоінженер. Пробудивши прани ранковою розминкою, Слава попросив закурити.

— Слухай, — я раптом пройнявся до нього симпатією. — А як ти дивишся на те, щоб якось зустрітися з Віктором у місті? Заїхали б до мене, пихнули як слід. Поговорили б про судьби міра... Ви ж поважаєте натурпродукт?

— Я тільки за, — хрипким голосом, висмоктуючи з цигарки увесь її смисловий заряд у вигляді диму, озвався Слава. — Можна запросити ще Едіка, він теж це діло шанує.

— Домовилися. Може, тоді на цьому тижні? Допоможеш мені трохи в’їхати в вашу тему.

— Ача, — кидає індійським словечком Слава.

Сьогоднішній день цілком присвячений семінарові Грозовських. Ось вони — опасистий, схожий формами на кита Сергій Борисович тримає у руках крихітну порівняно з його розмірами книжку-читалку і щось вивчає, а посеред невеликого залу, заповненого людьми, біля фліпчарту стоїть його дружина Олена Борисівна, худорлява жінка, щось розвінчуючи пронизливим голосом, — таке враження складається у мене одразу, як тільки я чую її голос, бо саме цією частотою вібрацій можна лише розвінчувати, але не конструювати. Зрештою, все правильно, ми прийшли на початок сесії, і спершу, щоб збудувати щось нове, потрібно як слід пройтися по старому.

— Мы попытаемся рассказать вам о вас самих же, — каже вона. — Хоть мы и русские, и ваши враги, но все же заинтересованы в том, чтобы Украина состоялась как самостоятельное государство, поскольку отсутствие Украины на геополитической карте мира не выгодно никому, и России — в первую очередь, — верещить вона.

— Сегодня мы будем говорить о кризисе. — підхоплює Сергій Борисович. — Сейчас мы, подобно Римской империи в свое время, или подобно человеческому обществу эпохи мезолита, тоже стоим перед началом новых смутных времен, в разгаре фазового кризиса во всех отраслях. Для того, чтобы говорить о кризисе, нам для начала нужно понять те четыре краеугольных камня, на которых стоит общество, четыре базовые социосистемные процессы — познание, обучение, производство и управление. Итак, для разминки поговорим, как выглядит фазовый кризис в области познании мира...

Ми згрупувалися маленьким товариством — я, Віктор, Слава — і маємо досить тем для обговорення, щоб спільний обід став приємним і невимушеним. На десерт до першого і другого тут видають по два яблука, і від цього нудний пейзаж радянської їдальні, який не рятують навіть важкі, бурячкового наливу штори з плюшу, добирає бракуючих йому колоритів котрогось із радянських монументалістів. Уявляю новий жанр імперського мистецтва на стику баталії і натюрморту — картина захоплення зимового палацу, на якій у кожного з персонажів у руці — по червоному яблуку.

У цих яблуках криється якась містика — я бачу, як любовно Олена Борисівна тримає їх у руках. Можливо, тут, у складках часу, якраз і проявляється відлуння тіє їепохи, епохи монументальних батальних сцен і бурячкових знамен, і люди, з якими спілкуюся сьогодні цілий день, слугують певними коридорами для світла з тих давно минулих днів — часу, коли їх ідеали реалізовувалися так, як ніколи до цього, й ніколи після. Це світ Гурова — світ прийомів роботи з увагою; світ занепалих індійських текстів; світ буддійських мандал і громового звучання внутрішньої тиші у закритих наукових лабораторіях. Без висоти, яку раптом задав мені Борис Олегович, відтепер я почуватимусь недоробленим. Буду неповним як атом, якому бракує кількох орбіт електронів, щоб стати радіоактивним. Можливо, це і є справжній поступ — здобуття тієї висоти? Я дивлюся на психоіженерів, і бачу, як між ними, між Славою і Віктором, між іншими гімназистами ,гуляє густе, тягуче відчуття якоїсь вищої, похмурої досконалості. Мені раптом відкрилося, чому так мало людей справді доходять до вершини — адже дорогою тобі дійсно доведеться віддати все, якими цінними здавалися б тобі речі.