Розділ «Частина друга. Deepwater horizon»

Він повернувся додому пізно. Голова гуділа від нової інформації, розум переповнювали нові ідеї, отримані під час стратегічної гри. За результатами гри скидалось на те, що в Україні на фоні максимальної апатії та розвалу державного апарату з’являлося місце для нової сили, котра могла б очолити абсолютно нові процеси модернізації країни. Ангелюк назвав цю силу «українським когнітивним блоком», Гуров — «психоінженерною партією», а ведучі — просто «новою трансценденцією».

Семінар пройшов навдивовижу плідно, а спілкування з Віктором зарядило його особливим, похмурим настроєм воїна, приреченого на смерть, однак готового що б не стало битися до кінця. Та варто йому було потрапити у квартиру, як він одразу ж став м’якнути, наче віск — тепла атмосфера присутності жінки, здається, прогріла усю квартиру. Ще в коридорі він відчув незнайомі приємні запахи — сандалових ароматичних паличок і чогось смачного, що саме допікалося у духовці.

— Привіт, сонце, — вийшла до нього Смирна, загорнута у банний рушник, з великим білим тюрбаном на голові. Вона ніжно поцілувала його в губи і від неї війнуло легким ароматом трояндової води. — Пиріг майже готовий. Ти, напевне, голодний?

Вечір при свічках. Ми удвох — ні, ми вчотирьох в нашій спальні: ми з тобою і наші тіла, ще такі недосліджені. Малюю тобі на обличчі узори червоною фарбою, веду твоїм тілом лінії до грудей і живота, аж поки не замикаю в орнамент пупок.

— Тепер візьми білу, — просиш ти, і я веду пензликом ще одну лінію, паралельну до червоної, розмальовуючи твої шию, руки, стегна.

Ти прихиляєшся до мене, ледь торкаючись губами моїх губ, і я бачу в тобі прекрасну лісову мавку, зрілу і вічно юну водночас, мудру і дуже вразливу. Мені хочеться посилювати саме це відчуття — відчуття ніжності, безкорисності, в якому немає бажання щось відхопити собі, а є лиш бажання ставати вправним у тому, щоб віддавати. Це відчуття сьогодні увінчує увесь день. І в ньому, як не дивно, бачу якусь надію. Уперше за багато часу бачу якусь надію на те, що знайду в собі сили пройти через це життя. Це все завдяки тобі, Смирно.

— Я хочу, щоб ми були завжди разом, — кажу тобі, сплітаючи наші пальці, з’єднуючи лінії на наших руках.

Поки між нами висить це відчуття медового спасу, затишку в серці, я не наважуюся сказати бодай слово, лише обціловую твою голову. Я знаю чарівні слова, які тепер допоможуть мені з потаємною загрозливістю життя: потрібно просто полюбити те, що полюбити немислимо. Полюбити те, що завдає болю, дряпає, ранить, обпікає, висміює, підбиває довіру. Просто полюбити це.

Останній день занять почався з того, що Сергій Борисович розповідав про скрутне становище людини у світі. Традиційно, запрягав він довго, згадуючи моменти кількадесятмільйонної давності, коли перші гомініди почали усвідомлювати себе як розумних прямоходячих.

— Итак, революция сознания возобновляется, переходим к следующему ее этапу, — цими словами Грозовський оголосив початок нового дня на семінарі. — Сегодня мы будем говорить о типах мышления и о разуме и, главное, попытаемся понять, как работает мышление.

— Мышление — это роскошь, —заявляє Грозовський. — Тот, кто живет в обустроенном мире может как угодно долго действовать согласно набору стандартных правил, так ни разу и не включив мышление. Поэтому, собственно, человек — это существо, которое способно мыслить, но, строго говоря, не обязано. Методологи говорят, что только смертельно обиженный человек начинает мыследействовать. Только в критической ситуации человек начинает мыслить.

— Поэтому методологи оскорбляют других, — кидає з залу Ангелюк.

— Да, есть у них такая черта. Но это не совсем оскорбление...

— Провокация. Этим они заставляют человека само­определяться, — знову перебиває Ярослав Миколайович.

— Понимаете, это не оскорбление. Ну кто будет обижаться на оскорбление? А вот на распредмечивание обидеться очень даже можно. Если вам доказывают, что совокупность знаний и схем, которыми вы обладали, в ситуации, в которой вы оказались, вас не спасают, это ужасно обижает, — Грозовський підтискає губи, і я розумію, що і в його житті був подібний досвід розпредмечування. Ще одне слівце з іншого світу — світу, до якого я стаю на півкроку ближче — до світу мислителів, що формували основи для тези і антитези, якою наповнювалось інтелектуальне життя радянського періоду, і який продовжується у вигляді цього семінару. Розпредмечування — втрата здатності до мислення в старих категоріях, мовою Віктора Чижа — «банкрутство».

— Чем меньше обустроена у нас жизнь, тем чаще у нас включается мышление. И в этом смысле нам надо пожалеть детей — если дети мыслят, это значит, что их жизнь не обустроена, — каже Сергій Борисович і висловлюється в тому дусі, що наявний світ — це світ, створений дорослими для дорослих, але не для дітей. Тому найнезахищеніші верстви населення — діти і старі люди — потерпають саме через те, що не володіють (чи вже втрачають) здатністю до мислення.

— Итак, человечество стоит на пороге разделения по главному признаку — наличию свободного мышления, — продовжив Сергій Борисович. — При чем, заметьте, обычный человек не подозревает, что он принадлежит к немыслящему большинству, считает себя таким же, как и все, а то, что мышление проходит мимо них, не понимает и не видит этого. И другая группа, которая образуется — это так называемые онтологические стаи. Сейчас это выглядит как компания друзей, которые собираются на квартире или на вилле за бокалом вина помыследействовать, и конечно же, они себя стаей не считают. Большое социальное потрясение еще ожидает нас впереди — когда мир и отдельные стаи начнут осознавать себя именно как социальную ткань и как отдельные анклавы мыслящих индивидов. Очевидно, что разница между этими двумя типами сознания очень большая. Можно сказать, что первые приносят в жертву свое индивидуальное ради кол­лективного, а другие — приносят в жертву коллективное ради индивидуального. И несомненно, что между ними будут возникать острые социальные конфликты, что они будут сильно отличаться своими культурными кодами и так далее.

Поки лектори змінювали один одного і Грозовські готували всіх до завершальної частини стратегічної гри, Федір із горнятком кави в руці, сидів біля вікна, за яким хляпав дощ і замість конспектувати — малював у записнику овали, а потім одразу ж закреслював їх.

Я міг би написати поему про твоє обличчя, і там би фігурували орди монголів, там був би дикий Крим, там було би насильство і сластолюбство ханів, але також і співчуття святих серед пустелі, там маячили б Гімалаї, і віяв би засушливий самум Сахари, там звучали б голоси бедуїнів і дзвеніли б монети на чадрах у жінок пісків, чиї очі — немов чорні скляні намистини. Там вили б оцелоти, текла б по камінню кров чічімеків, ревіли б джунглі, скрадався б ягуар. Там було б багато каменю, бо твої вилиці — наче лупаний камінь каменоломень для каторжників: неприступні, високі, від них віє гнітючою безнадією. Там була би південна ніч, бо твої очі — як темні полотна оксамиту, поцятковані зорями, що напинаються на небосхилі, коли заходить сонце. Там було б щось про дитинство, солодке і заборонене, коли втрачається перша невинність, коли скрізь тільки бетон спальних районів, а знайомі сусідські хлопчаки, що грають на заґратованих майданчиках у футбол, із новою цікавістю дивляться на твої веснянки і на твою майку, під якою ти досі не носиш ліфчик. Там була б курява Троєщини і сморід вихлопних газів, висохла газонна трава гігантських клумб на перехрестях, міські голуби, голі засмаглі ноги — твої ноги тріатлоністки, що стають шоколадними під кінець літа і якими ти так вільно, ще не знаючи сорому (або вже все зрозумівши про нього), розкидаєшся навколо, падаючи на пластикове крісло біля кіоску з морозивом, поправляючи мокре від поту пасмо волосся. Там будуть твої губи — темні, як джем на викінченні серпня, як смужка неба, коли сонце закочується за горизонт. Я точно відведу великий розділ твоєму підборіддю — висунутому вперед, нахабному, впертому, від чого іноді ти стаєш схожою на неприступну гору, яку можуть взяти тільки святі — у тебе зберігається та ж задерикувата зверхність, яку має лише дворове дівчисько, знаючи, що до заходу сонця їй повертатися додому точно ні́чого. Я сказав би кілька слів про ті пасма волосся, що падають тобі на чоло, як падають чорні мечі на скатертину за столом у гадалки. Та я не знав би, як сказати, що в них, тих недбалих пасмах більше пристрасті, ніж в усіх обкладинках «Плейбою», які мені вдалося зібрати у школі — але не тому, що я жив на окраїні міста і ми мало що мали в принципі, а тому, що тільки ти можеш так невимушено здмухувати волосся з очей, забирати п’ятірнею, від чого мене накриває шатром життя, якого в нас не було — тихих зустрічей над книгою в університетській бібліотеці, невинних посиденьок у кафе, які могли б статися, якби ми з тобою зустрілися трохи раніше, якби я був трохи невиннішим, якби ти мала трохи більше вдачі. І твій розріз губ, схожий на губи кам’яних голів зниклої цивілізації ольмеків, я цілував би трепетно, проводжаючи тебе до метро, а не у прокуреному салоні мого авта біля Макдоналдсу на Вокзальній.

Я мовчатиму про твій запах, тому що в ньому — найсокровенніше. Та й, зрештою, хіба хтось може описати запах? Ти просто відчуваєш це або ні — щастя від того, що знайшов одного зі своєї зграї, когось, хто з тобою одної крові. Ти моя Книга джунглів, моя Багіра, мій мох на корі тисячолітніх дерев у серці сельви, що пахне вологою, вічною свіжістю мокрих торфів, всеперемагаючим прагненням до життя.