Розділ «Частина друга. Deepwater horizon»

— О, нет, — твердо зупинив його Гуров, так, наче це Карманов сп’янів замість нього. — Банька — это для другого раза. Пожалуй, я бы уже поехал домой.

Чоловіки на прощання обмінялися твердим рукостисканням, і Карманов, з розплилим поглядом, прекрасний і впевнений у собі, схожий на якогось напівбога з блакитними очима й засніжено-білою головою, а Гуров чомусь не піддавався Федоровому метафоричному сприйняттю, і це налякало його — він подумав, що той, мабуть, настільки поза всякими формами, що про нього навіть важко сконструювати описання.

Я відвожу Гурова у Київ під його будинок на Солом’янці й стримано прощаюся з ним, так щоб у цих двох-трьох словах умістився цілий всесвіт смислів, всесвіт почуттів, перехоплених і стягнутих у тугий вузол звучанням долі.

Стараючись не порушувати благородної тиші в розумі, що запанувала в мені після зустрічі, я приймаю гарячий душ і тихо вкладаюся біля Смирни так, щоб сховатися обличчям у її волоссі, щоб злитися з нею, з її наготою. Від неї йде знайомий, різкий і звабливий запах первісної жінки. Так могли пахнути дітьми і димом від вечірнього вогню жінки-аборигенки в сельві Амазонки. Запах первісного дому. Я встромляюся у нього, наче скалка, наче ніж, і стирчу, стараючись звести весь космос свого розуму до цього простого базового переживання, коли більше немає космічних турбот, а є лише він — теплий поклик дому, щілина в світовому древі, яка гарантовано обіцяє близькість, тепло, захист, любов.

Огорнутий цим первісним теплом, звузившись настільки, наскільки міг — до крапки, до цятки, в яку, крім неї самої, більше не поміщається нічого, я засинаю, засинаю, засинаю.