Розділ «Частина друга. Deepwater horizon»

Коли по обидва боки від траси пішли ліси, я відчуваю прилив бадьорості. Ці місця недаремно вважаються курортними — від них віє чимось особливим, якоюсь тихою сосновою святістю, древньою і православною. Повз мене проносяться довжелезні вантажівки з вогненебезпечними цистернами, і далекобійницькі траки, додаючи реальності всьому, що бачу навколо, нагадуючи, що я тільки-тільки виїхав з міста, хоча за відчуттями, я уже заглибився в непрохідну поліську глуш.

На відпочинковій базі, де мають проходити заняття Гімназії, непривітна жінка в окулярах відвела мене в п’яту аудиторію. Заняття вже почалися, пояснила вона, проте я можу посидіти і послухати.У п’ятій аудиторії я застав дивне видовище — стільців десять-дванадцять зайняті людьми різного віку — кілька жінок, більше чоловіків, пару людей зрілих, здебільшого молодь і трохи старші. Усі вони сиділи з прямими спинами. Очі заплющені. Дихання рівне. У кімнаті гуділа тиша.

Навпроти гімназистів за столом, ніби справді викладач, сидів Віктор Чиж. Увесь його вигляд виражав крайню зосередженість. Обличчя його видавалося висіченим із темного грубого каменю — у тінистій кімнаті проступають скули, темніють кола під очима, від нього віє моторошною, трагічною силою. Він злегка кивнув мені, жодної емоції не проскочило на обличчі.

— А теперь выведем шар внимания в область невосприятия, за пределы абстрактного поля зрения, — негучним, твердим голосом скомандував Віктор. — Следим за тем, чтобы форма шара внимания не разрушалась. Также от­слеживаем, чтобы сам шар внимания не подменялся его визуальным изображением. Убедиться, что это внимание, а не визуальная картинка, мы можем, если нам удается вывести шарик внимания в поле визуального невосприятия, то есть, себе за голову...

Я сів на вільний стілець і заплющив очі, намагаючись виконувати команди Віктора. Робити це складно — його мова пістрявіє технічними термінами, значення яких я не розумію. Через сорок хвилин заняття закінчилося — по команді Віктора всі повернулися до нормального стану і стали потягувати затерплі ноги і спини. Аудиторія почала оживати.

— Ну что, все вернулись? — став розпитувати Віктор, коли медитація закінчилася. — Какие трудности были? Удалось ли удерживать шарик внимания?

Гімназисти стали ділитися враженнями. Дехто рапортував чітко, як у армії: на такому-то етапі відбувалося те-то й те-то, на наступному — те-то й те-то, інші повідомляли про свої здобутки нечітко. Гімназисти сипали своєю специфічною термінологією, що для мене продовжувала звучати, наче мова птахів:

— Сначала разрушалась звуковая деконцентрация, потом, когда мы вошли в тотальную деконцентрацию, стало сложно удерживать внимание на трех модальностях одновременно, — поскаржився старший чоловік.

— Это нормально, аудиальная деконцентрация — одна из самых сложных, — відповів йому Віктор. — Это дело практики. Удалось ли выйти на абстрактное переживание хода времени?

— Удалось, — впевнено озвався чоловік. — Когда вы дали задание замораживать звуки, было ощущение что все события начинают происходить одновременно, как будто наслаиваются друг на друга... Очень странное состояние, как будто мое настоящее растянулось в несколько раз... Даже боюсь это как-то описать словами...

— Ну, в общем, понятно, у вас получилась спонтанная хроно-деконцентрация, — коментує Віктор із виглядом спеціаліста. — Сейчас перерыв пятнадцать минут на чай.

Усі стали підводитися.

— Вітаю, — почув я чийсь голос поруч. Це Слава Жуковський, він усміхався мені, мов старий знайомий. Від нього віє чимось притягальним і жорстким водночас. Я вже впізнаю це відчуття, бо, здається, усі присутні культивують саме цей тип внутрішнього досвіду.

— Пройдемося? — запропонував я, і ми, взявши в компанію Віктора, вийшли на подвір’я бази трохи розім’ятися на повітрі.

— Ну вот, собственно, это наши ребята-психоинженеры, — сказав Віктор, потягуючи з горнятка мате. Я помітив, що чайна ложка, якою він помішував напій, чомусь прив’язана до вушка горнятка тоненькою, проте міцною ниткою. — Психоинженерия — это чистая технология. То есть в ней нет ни грамма идеологичности. Этим как раз технологии отличаются от метафизических практик. С помощью психоинженерии можно разложить на алгоритм любую задачу, в том числе, даже невероятную, по сегодняшним меркам. По нашим понятиям, если какая-то задача может возникнуть в сознании, значит, ее можно решить. В сознании содержится все, и сознание может все. Если мы можем что-либо помыслить, значит, это может быть создано в сознании, а потом — в материи. За каждым навыком, которым мы владеем, стоит своя область сознания — просто одни зоны мы в нашей культуре развиваем, а другие — нет. Они спят, потому что в них нет нужды. Например, сейчас востребовано мышление программистов, но нет необходимости в том, чтобы понимать лошадь или охотничьего сокола. Но культуры сейчас тоже разные — не все еще глобализировались. Например, к нам приезжал полиглот известный, Вилли Мельников, может, слышал о нем, нет? И он сравнивал, как в одном языке существуют термины для переживаний, которые отсутствуют в другом языке. То есть, разные культуры — соответственно, разные грани сознания пробуждены и задействованы. Например, в тибетском языке много названий для определения разных состояний сознания — потому что в их культуре эти состояния востребованы. Мы же как проект видим культуру, в которой все спящие зоны сознания могут быть пробуждены и превращены в рабочие функции. Это те задачи, которые ставит перед собой психоинженерия. Понимаешь? Это путь к новому человеку, к совершенно новой цивилизации. Еще пару лет — и мир изменится очень сильно, потому что такая вещь, как психоинженерия, когда она выйдет на рынок, полностью перечеркнет представления о том, что мы должны продавать. Понимаешь? Мы будем продавать ключи от бесконечности.

Наступні дві години відбувалося заняття з конструктивної філософії. Читати цю лекцію приїхав відомий київський філософ Ярослав Ангелюк, який із шизоїдною скрупульозністю і психотичним ентузіазмом виводив на дошці філософські тези конструювання реальності. Із почутого Федір зрозумів мало, однак три гігабайти філософії, розписаної перед ним на фліпчарті у вигляді позиційних схем, не залишили його байдужим.

— Гуров каже, що через його книжку «Цивілізаційний конструктор» може виникнути Четверта світова війна, — сказав йому пошепки Слава, який, сівши поруч, узяв на себе роль гіда-коментатора. — Там у нього дуже принципові ідеї покладені. Усі війни починаються через ідеї, і в Ангелюка якраз ідеї такі, що можуть перевернути світ. Це хтось типу Ніцше нашого часу.

— А коли буде Гуров? — спитав Федір.

— Він уже приїхав. Після лекції я вас познайомлю.

На телефоні у нього був пропущений виклик від Карманова і одне есемес: «Приїдеш до нас на обід?». — «На жаль, ні, — відписав він. — Тут саме з’явився Гуров».