Розділ «Літак»

Лоуренса тим часом накрило болюче усвідомлення невідворотності програшу. Відчуття підкрадалося, нишком ішло за ним відтоді, як суддя сповістив про завершення матчу, і ось нарешті наздогнало, хльоснуло його невидимою хвилею — і всередині Лоуренса Ґрейса щось тихо зламалося. Брендонове мурмотіння невблаганно скрапувало з безкрайої тиші над стадіоном, і ресивер, скривившись, відвернувся. Він пересилював себе, щоб не затулити вуха. Він відчував, що мусить піти, проте його мозок із садистською зловтіхою вималював в уяві картину, як він стоїть на місці того недолугого нігера й упевнено та чітко відповідає на запитання Холлістера, тож химерне відчуття — нестерпне поєднання впертості та презирства до самого себе — втримало його в проході між трибунами. Лоуренс повернув обличчя до велетенського екрана над східними трибунами. Оператор крупним планом показував Брендона Бартона. Той зовсім не скидався на людину, яка щойно здобула найвищий в американському футболі трофей. Здавалося, корнербек от-от розплачеться. Лоуренс бачив, як Террон Армстед поклав долоню на шию Брендона та по-дружньому його поторсав.

— Усе о’кей, чувак. — Квотербек «Ренегатів» нахилився до мікрофона. — Ти це зробив, чуєш? Бартоне, ти це зробив, хай йому! Говори, що хотів.

Брендон, не підіймаючи голови й заледве не черкаючи мікрофон губами, вицідив:

— Я хочу подякувати своєму батькові…

Лоуренс затремтів, не вірячи в те, що чує. Батькові? Якому батькові?

— Ага-а, — протягнув Холлістер, — мабуть, твій тато тут, на трибунах?

— Ні, — Брендон ще дужче зіщулився й опустив підборіддя, ховаючи очі за козирком бейсболки, — він помер…

Уболівальники збентежено притихли.

— О, мені жаль, Брендоне, — похитав головою Холлістер. — Співчуваю.

Лоуренса перекосило.

— Твій батько був нариком, — не відриваючи очей від екрана, прошепотів ресивер. — Що ти, на хрін, мелеш?

— Він давно помер, але… я хочу сказати… у мене без нього… — Брендон прикусив губу, заплющив очі та притулив до повік великий і вказівний пальці. У Лоуренса відвисла щелепа: на екрані будо видно, як із-під пальців корнербека виточуються сльози. Брендон Бартон плакав. — Якби не він, я б тут не стояв.

Холлістер мовчав, схиливши голову.

— Ти сраний мудак, — стиснувши кулаки, скреготнув зубами Лоуренс, — твій батько сконав від передозування хрінзна-скільки років тому!

Брендон тим часом підняв руку та випростаним вказівним пальцем потягнувся до неба. Щось ніби підштовхувало його до темряви, що ковдрою вкривала заллятий штучним світлом стадіон.

— Я впевнений, ти бачиш. — Слова, щойно випорснувши з рота, розтавали в повітрі, проте Холлістер усе ще тримав мікрофон біля Брендонових губів, тож підсилений динаміками шепіт линув над стадіоном. — І я хочу, щоб ти знав: це все заради тебе, тату… Я пам’ятаю… І я теж тебе дуже люблю.

10 травня 2017-го «Boeing 777–200» авіакомпанії «Altair Air»

Під час набору висоти тиск у салоні авіалайнера поступово зменшується до рівня, підтримуваного впродовж польоту. Такий рівень пілоти називають еквівалентною висотою кабіни, тобто замість оперувати точним значенням тиску в Паскалях чи фунтах на квадратний дюйм, використовують еквівалентну висоту над рівнем моря, що має той самий атмосферний тиск. У салоні «Boeing 777», який злетів з аеропорту Дубая і взяв курс на Пекін, еквівалентна висота кабіни складала вісім тисяч футів, або два кілометри та чотириста метрів. До висоти вісім тисяч футів тиск усередині кабіни лайнера приблизно дорівнював тиску за його бортом. Після вісімдесятого ешелону[86] тиск у салоні перестав падати, і в міру того, як літак, розганяючись, підіймався в розріджене повітря, усе сильніше розпирав фюзеляж. О 13:00, коли «Boeing 777» досягнув висоти шести з половиною кілометрів, повітря тиснуло на корпус із силою чотири з половиною фунти на квадратний дюйм. Насправді — небагато. За умови, звісно, що фюзеляж без пошкоджень.

О чверть по першій за дубайським часом борт ALR 341 зайняв триста шістдесятий ешелон[87]. Атмосферний тиск за бортом упав до ста п’ятдесяти двох міліметрів ртутного стовпчика — майже в чотири рази менше, ніж у салоні літака. Ще за чверть години перші мікророзколини довкола заклепок у хвостовій частині з нечутним хрускотом пробилися крізь авіаційну фарбу на поверхню фюзеляжа. О пів на третю кількість цяток, над якими лущилася фарба, перевалила за півтисячі. Вони росли, поглинали кріплення за кріпленням і зливалися, формуючи дві повноцінні тріщини.

Тріщини, що протинали обшивку наскрізь… і неухильно повзли назустріч одна одній з боків фюзеляжа.