Розділ «Аеропорт»

Клянучи себе за неуважність — могла ж витягти дорогою! — Анна змарнувала чверть хвилини, дістаючи закордонний паспорт із перекинутої через плече сумки.

— Ось, тримайте.

Арабка схилилася над клавіатурою. Анна знову з острахом подивилася на телефон. 09:19. Тієї самої миті клацання клавіш припинилося. Працівниця інфоцентру зосереджено вчитувалася в щось на екрані.

— Щось не гаразд?

— Звідки ви летите? — не підводячи голови, запитала арабка.

— З України.

— А ваш багаж…

— У мене немає багажу. Лише ручна поклажа.

Реєстраторка поправила хіджаб і глипнула на Анну — темний лоб покраяли зморшки, через що вираз обличчя здавався незадоволеним, майже суворим, — але за мить, не зронивши жодного слова, вона відвела погляд.

Анна поклала телефон перед собою та зчепила над ним пальці. Страх гриз її за ребра. Коли цифри на екрані мобільного змінилися — замість 09:20 висвітилося 09:21, — арабка, не підіймаючи голови, взяла до рук радіотелефон, що стояв на спеціальній підставці обабіч клавіатури, швидко набрала номер і притулила слухавку до вуха. За секунду з динаміка долинула нерозбірлива відповідь, після чого дівчина взялася щось пояснювати арабською. Анну затрясло, наче від холоду, коли в потоці незнайомих звуків вона вирізнила слово «Бангкок». Вислухавши відповідь, арабка відклала слухавку й поглянула на Анну.

— Пробачте, я не можу видати вам посадковий талон.

Груди прохромило палючим болем, й упродовж кількох секунд Анна почувалася так, ніби їй вистрелили в спину. Зрештою, втягнувши крізь зуби повітря, вона вчепилася руками за стійку з таким виглядом, неначе її намагалися силоміць від неї відтягти.

— Чому?

— Ви не встигнете до крила С, літак уже готується рушати.

Несподівано для себе Анна заволала:

— АЛЕ Ж ТАМ НАПИСАНО «FINAL CALL»! — Вона тицьнула пальцем у монітор за спиною арабки, проте жест вийшов незграбним і змазаним, рука підіймалася повільно, немовби крізь товщу води, лише пальці дрібно тремтіли. Злякавшись сили власного голосу, жінка прошепотіла: — Посадку ще не завершено…

Реєстраторка пересмикнула плечима.

— Це великий аеропорт, пані. Я не можу видати посадковий талон, бо ви однаково не встигнете на рейс. — Арабка все ж озирнулася, кинувши погляд на табло, і тієї миті напис «FINAL CALL» справа від рейсу ALR 114 змінився на «GATE CLOSED[19]». Вона повернула голову й зміряла Анну незворушним, позбавленим теплоти поглядом. — Мені жаль.

— Ви не розумієте. — Анна притиснула пальці до лівої скроні й поволі скулювалася, відчуваючи, як жах неухильно просвердлює мозок. — Мені конче потрібно до Бангкока… Я маю бути там до завтрашнього ранку… Ви не розумієте… — Дві великі сльозини викотилися з очей, вона сердито їх змахнула.

(не плакати… не плакати… не плакати)