Розділ «Аеропорт»

Коли пілот вийшов із ванної, повія сиділа на ліжку, сонно кліпаючи та соромливо прикриваючи груди ковдрою. Парамонов зміряв її поглядом. Азіатка. Китаянка чи казашка. Зовсім юна, із м’якими соковитими грудьми та розкішним волоссям. Чимось схожа на трохи зарозумілу сусідку, що вселилася до квартири поверхом вище за місяць до того, як він почав літати до Еміратів; не вистачало хіба мінімалістського татуювання — тонкої горизонтальної лінії, що тягнулася круг шиї, наче чокер. Та сусідка, байдуже, що Парамонов не приховував, що накинув на неї оком, із ним навіть не віталася, тож чоловік, придивляючись до неабияк сколошканого простирадла, із особливою насолодою пригадував, як накинувся на азіатку, щойно вони опинилися в ліжку. Чорт, давно такого не було. Дівчина тим часом, ховаючи усмішку, закусила ковдру. Єгор простежив за її поглядом і збагнув, що стовбичить посеред кімнати цілковито голий. Він знову закотив очі, підступив до ліжка й обмотався рушником. Узявши з тумбочки телефон, глянув на пропущений. Телефонував Артур Казарін, льотний директор «TransAsian». Росіянин ураз посерйознішав і натиснув «Зателефонувати».

Казарін відповів після першого гудка.

— Алло!

— Це Парамонов.

— Єгоре, привіт. — Казарін був майже на п’ятнадцять років старшим за Парамонова, та попри це розмовляв із ним на «ти». Зрештою, як і з більшістю підлеглих. — Не розбудив?

— Ні. Був у ванній. Щось сталося?

— Сталося, — кинув Казарін. — У Космакова померла дружина. Сьогодні вночі. Стало погано із серцем, їй викликали швидку, проте в лікарні не відкачали. Такі от справи…

Юрій Космаков був найстаршим за віком і найбільш досвідченим пілотом «TransAsian», він працював у авіакомпанії від часу заснування й останні чотири-п’ять років незмінно літав за маршрутом Москва — Пекін — Москва.

— Співчуваю. — Парамонов не так щоб аж близько товаришував із Космаковим, тож не надто переймався тим, що звучить радше буденно, аніж засмучено: — Вона на щось хворіла? — І тут-таки пригадав: — Чекай, Юра ж зараз у рейсі, так?

Казарін зітхнув.

— Усе правильно. Юра в Пекіні.

— Йому хтось повідомив?

Розмовляючи, Парамонов підійшов до заштореного вікна, проте стояв упівоберту й краєм ока бачив, що повія, ледь розтуливши рота, спостерігає за ним. Чорнявка мала дещо збентежений вигляд, так ніби не могла повірити, що клієнт розмовляє російською. А може, саме тієї миті думала, що він міг би бути їй за батька? «Якщо вона вже тут, — Парамонов роздивлявся напівприкриті ковдрою витончені ніжки, — не завадило б іще раз побавитися. Сніданок і басейн зачекають».

— Я говорив із ним… е… щойно. — Казарін помовчав. — Він за годину вилітає до Москви. Полетить «Аерофлотом». Я, власне, тому й телефоную.

Єгор бовкнув:

— Ага. — Хоча насправді не розумів, до чого хилить директор.

— Я хочу, щоб ти полетів до Пекіна, — правив далі Казарін, — поведеш Юрин літак до Москви. Другим пілотом у нього Бутинєц, ви ж колись працювали разом.

Парамонов протиснув крізь викривлені губи безгучне «бля», а тоді запитав:

— А хто полетить замість мене з Дубая?

— Скуратов. Він уже вирушив.