Розділ «Аеропорт»

— До Дубая?

— Ні, бляха, до Марса! Звісно, до Дубая! Десять хвилин тому вилетів із Шереметьєво.

— А не можна було послати Скуратова до Пекіна?

— Не можна було. Скуратов жодного разу не літав до Пекіна. Він не знає аеропорту. А ще в нього малий наліт на 777-му, годин двісті, по-моєму.

Парамонов зморщив носа. Маячня! Для успішного вильоту не потрібно ідеально знати аеропорт, це ж не посадка! І наліт на 777-му нізвідки не візьметься, якщо не літати на 777-му. Крім того, є Бутинєц, він два роки літав із Космаковим і добре знає аеропорт! Проте чоловік знав, що сперечатися марно.

— Яка тобі різниця, Єгоре? — трохи роздратовано продовжив директор. — Це на раз. Ти однаково цілий день мав відсиджуватися в Дубаї. Полетиш до Пекіна, виспишся, а потім поведеш 777-й до Москви. Які проблеми?

Настрій у Парамонова безповоротно зіпсувався. Замість шезлонга на даху п’ятизіркового готелю півдня трястися в літаку над Центральною Азією? Ну та звісно: які, бляха, проблеми?

— Ніяких, — буркнув він.

Про ще один «заїзд» із азіаткою можна забути.

— От і чудово.

— Коли я вилітаю?

— Об 11:55. «Altair Air», рейс 341. Третій термінал. Тобі забронювали квиток у першому класі. Будеш у Пекіні близько півночі.

— Добре.

— У тебе менш як півтори години. Не розслабляйся.

І Казарін розірвав зв’язок.

Парамонов повернувся до дівчини. Вона усміхалася, соваючи ніжкою по простирадлу, проте усмішка зів’яла, щойно повія розгледіла вираз його обличчя.

— Тобі треба піти, — захриплим голосом промовив пілот.

— А, о’кей.

— Ні, ти не подумай. Мене викликають до Пекіна. Це терміново. Літак через годину. Вибачай.

— Усе гаразд, розумію.