Розділ «Аеропорт»

— Узяти з банкомата? — не зрозумів британець. — Навіщо? Можете тут, за стійкою, розрахуватися карткою.

— Ні. Я просто… — вона почервоніла, — повинна… відійти.

Британець не змінився на лиці, проте Анна відчула, що її поведінка починає його дратувати.

— Пані, зараз одинадцята тридцять. На рейс до Бангкока залишилося не так багато квитків. Крім того, ви взагалі нікуди не потрапите, якщо проґавите рейс до Пекіна.

— Мені треба відійти.

Чоловік знизав плечима.

— Як хочете.

Анна вибралася за межі відгородженої стрічками ділянки та покрутила головою навсібіч. Туалети розташовувалися із протилежного від реєстраційних стійок боку, й вона підтюпцем побігла до них.

Жіночий туалет був видовженим приміщенням з умивальниками попід правою стіною та рядом кабінок попід лівою. Анна по черзі заглянула до кожної, переконуючись, що всередині нікого немає, після чого, налякано озирнувшись, зачинилася в найдальшій від входу.

Перевівши подих, Анна поставила сумку на підлогу, опустила кришку унітаза та стягнула через голову футболку. Бліда в цятках ластовиння шкіра тьмаво зблискувала від поту. Закинувши футболку на гачок, жінка лівою рукою зсунула донизу ліфчик, а правою витягла з чашок дві скручені валиками й обмотані тонкою гумкою пачки стодоларових банкнот. Обережно поклавши згортки на кришку унітаза, Анна ще раз озирнулася, щоб переконатися, що двері за її спиною зачинені. Потому розстібнула джинси й дістала з-під білих бавовняних сліпів два товстіші валики, за ними ще два — зовсім маленькі, завтовшки з указівний палець — дістала зі шкарпеток. Насамкінець видобула складену книжечкою пачку купюр із задньої кишені джинсів.

Присівши навпочіпки перед унітазом, Анна познімала гумки з валиків і взялася похапцем рахувати. Тисяча триста… чотири сімсот… одинадцять тисяч двісті. Банкноти були вологими від поту, липли до пальців і майже не шелестіли. Сімнадцять сто… двадцять дві з половиною… двадцять сім тисяч дев’ятсот. Дорахувавши купюри, Анна зойкнула й затулила рота долонею. Усього двадцять вісім тисяч вісімсот. Нутрощі залило мертвотно холодною млістю: не вистачало понад тисячі доларів. Упродовж кількох секунд жінці здавалося, що вона зомліє. Коліна опустилися на кахлі, в очах потемніло. Рахуючи, вона могла помилитися — на сотню чи дві, — але ж не на тисячу доларів!

Несподівано холодний вогонь у животі поступився місцем майже нестерпним пекучим хвилям. Що, як вона неправильно порахувала гроші ще в Рівному? Що, як, кваплячись, захопила із собою менше як тридцять тисяч? Анна застогнала, та вже за мить ляснула долонею по лобі. Ідіотка! Вона пригадала, як поклала частину грошей — шістнадцять чи сімнадцять сотень, вирішивши, що така сума не викличе підозри, якщо раптом митникам у Жулянах заманеться обдивитися вміст її сумки, — до гаманця.

Спазми продовжували прокочуватися животом, поки Анна шукала гаманець у сумці. Всередині все перемішалося — був момент, коли жінку пересмикнуло від припущення, що гаманець випав під час бігу, — та зрештою жінка відшукала його поміж футболок на дні сумки. Гроші були на місці. У гаманці, на відміну від валиків, лежали банкноти різних номіналів — сотні, двадцятки, п’ятірки й навіть кілька однодоларових папірців, — вкладені у згорнутий удвоє блокнотний аркуш. Анна спершу дістала гроші, тоді розгорнула папірець. Перед виїздом із Рівного вона записала на ньому адресу посольства України, а також назви двох найближчих до посольства станцій метро:

Сховавши папірець назад до гаманця, Анна перерахувала банкноти. Тисяча п’ятсот тридцять чотири долари. Отже, разом — тридцять тисяч триста тридцять чотири долари. Усе, що їй вдалося зібрати перед вильотом. Тридцять тисяч необхідно віддати в посольстві. Решти мало вистачити, щоб перебути день у Бангкоці та перебратися до Камбоджі. Як повернутися з Камбоджі до України, Анна не уявляла. Грошей на переліт не було, проте вона від початку на цьому не зациклювалася, вважаючи, що насамперед мусить дістатися до посольства та віддати гроші, а там уже щось придумає. Тепер усе змінилося: двісті вісімдесят три з трьохсот тридцяти чотирьох доларів потрібно викласти, щоб через Пекін долетіти до Бангкока. Вона опиниться в Таїланді із п’ятдесят одним доларом у кишені. Ну гаразд, із аеропорту поїде на метро, це коштуватиме сорок п’ять батів[21] (приблизно півтора долара — Анна з’ясувала вчора перед вильотом). День можна протриматися без їжі, ба навіть без води. Але як далі? Чи вистачить сорока дев’яти баксів для того, щоб вивезти двох людей із Таїланду? А раптом квиток на автобус коштуватиме дорожче за двадцять п’ять доларів?

Відповідей не було, а роздуми лише виснажували, тож Анна вибрала із розсипаних на кришці унітаза банкнот триста тридцять чотири долари й заштовхала їх до кишені джинсів, а решту розділила на шість купок і поскручувала назад у валики. Упоравшись, вона поглянула на сумку, зважуючи, чи не скинути туди всі гроші, але вирішила цього не робити. На шляху до ґейта стоятиме пост перевірки безпеки, її сумку пропустять через сканер, і невідомо, як відреагують службовці аеропорту, виявивши тридцять тисяч доларів готівкою. Анна знала, що з України без декларування дозволено вивозити не більше за десять тисяч (власне, через це й ховала гроші в білизні), зате нічого не знала про закони ОАЕ, а відтак розсудила, що краще не ризикувати, й порозпихала згортки в ті самі місця, звідки витягла. Надягнувши футболку й застібнувши джинси, жінка прискіпливо обдивилася себе. Не знайшовши нічого підозрілого, поправила волосся та вийшла з кабіни.

Перед трансферною стійкою було так само людно. Ігноруючи сердиті вигуки, Анна продерлася крізь натовп. Буквально за секунду перед нею до стійки підступив лисий чолов’яга в заплямованій жиром футболці, такий товстий, що складки між головою та плечима нагадували обгорнуті довкола шиї поливальні шланги. Анна кинулася вперед, відштовхнула товстуна ліктем і опинилася перед британцем.

— Це ви. — З тим самим виразом застиглого невдоволення він підняв брови.

— Так.

Товстун сердито засопів і торкнувся Анниного плеча.