Розділ «Аеропорт»

Розвернувшись, Єгор окинув поглядом залу. Підсвідомо відзначив, що серед пасажирів незвично багато дітей, а тоді зауважив кілька вільних місць у дальньому куті попід скляною стіною, що виходила на летовище. Пілот швидким кроком пройшов між рядами та присів у незручне металеве крісло. Льотну форму в непрозорому флізеліновому чохлі поклав на сусіднє сидіння. Чекати на посадку в барі було би комфортніше, проте Єгор розумів, що нічого міцнішого за «Heineken» там немає, а розпивати щойно придбаний у дьюті-фрі віскі «Ballantines» на очах у темношкірого офіціанта він посоромився. Крім того, Єгор полюбляв отак посидіти перед вильотом: спиною до зали очікування й обличчям до вікна, дивлячись, як літаки набирають швидкість перед зльотом.

І заспокоюючи нерви.

Парамонов відкрив блискавку на боковій кишені валізи й дістав коричневу півлітрову пляшку з білою етикеткою — «Ballantines Finest», 43 градуси. Відкрутивши кришку, наполовину наповнив склянку, трохи почекав, споглядаючи, як віскі виблискує на сонці, а тоді одним ковтком вихилив половину налитого. Він не встиг поснідати в готелі, й порожнім шлунком миттю розплилося лоскітливе тепло.

Мружачись від яскравого світла, Парамонов перевів погляд на летовище. Під ґейтом, притулившись щокою до телескопічного трапа, що вистромлювався зі скляної стіни термінала, стояв велетенський «Boeing 777» зі стилізованим під арабську в’язь написом «Altair Air» на борту. На доріжці для маневрування, що тягнулася паралельно до термінала, у черзі на зліт вишикувалися чотири літаки. Фюзеляжі розпливалися та мерехтіли в мареві гарячих газів, що виривалися з турбін. Удалині, на тлі випаленого неба застигла вервечка сріблястих цяток — авіалайнери, що один за одним заходили на посадку. Парамонову ввижалося, що цятки не наближаються, а лише збільшуються в розмірах, застрягши в нерухомому повітрі. Не було ні вітру, ні хмар — ідеальні погодні умови для польоту.

Утім, ні гарна погода, ні алкоголь не притлумлювали неспокій, що наростав у міру наближення вильоту. Парамонов не був пияком і тим паче ніколи не сідав за штурвал нетверезим (до тридцяти років він узагалі не вживав нічого міцнішого за пиво), але з осені 2015-го щоразу перед тим, як ступити на борт пасажиром, добряче закладав за комір. Алкоголь розслабляв, притуплюючи почуття самотності, проте ніколи по-справжньому не заспокоював. Два-три келихи віскі перед вильотом на якийсь час нібито розмазували страх, відтискали його на задній план, та щойно Парамонов опинявся в салоні, крижана грудка в животі розросталася, ставала твердою, відчутною на дотик, через що здавалося, наче під легенями застрягло чавунне ядро.

Єгор чудово усвідомлював, як це звучить: пілот, що провів у повітрі чотирнадцять тисяч годин, боїться літати. Але річ у тім, що страх приходив, лише коли він летів не за штурвалом. У кабіні Парамонов міг контролювати все, що відбувається в літаку, та майже все за його межами. Зрештою в кабіні було повно речей, про які він мусив подбати, — розмови з диспетчером, контрольні списки й інструкції, прокладання курсу — і це не залишало місця для дурниць, які лізли в голову на пасажирському сидінні. Насправді ірраціональний страх не мав нічого спільного із боязню висоти, клаустрофобією чи власне польотом. Парамонов боявся тільки одного — померти безглуздою болісною смертю через ідіотів на землі. Так, як померла Зоя три роки тому.

Пілот подивився на годинник. До його вильоту з Пекіна ще було двадцять шість годин. Зазвичай Парамонов переставав пити за добу до рейсу, однак сьогодні відчував, що нещадно глушитиме алкоголь усю дорогу до Пекіна. Рівно чотири роки. Чотири роки відтоді, як він познайомився із Зоєю… Чоловік одним ковтком допив віскі, ледь скривився, заковтуючи напій, а тоді знову наповнив склянку.

То було похмуре й не по-весняному холодне 10 травня 2013-го. Аеропорт Схіпгол[23]. Першу половину того року Єгор здебільшого літав до Європи — Барселона, Франкфурт, Амстердам, — а Зоя працювала агентом служби VIP-обслуговування в голландському представництві «TransAsian». Того дня Парамонов керував 737-м «Боїнгом», який о 14:20 вирушав із Амстердама до Москви. Посадка закінчилася вчасно, о чверть по другій пілот готувався відчалювати від трапа та вирулювати на зліт, коли до кабіни зазирнула стюардеса й повідомила, що з офісу компанії отримано наказ затримати виліт. Єгор попросив дізнатися, що відбувається. Спочатку він думав, що на борт хочуть посадити нелегала, якого випроваджують із Євросоюзу, чи щось таке, проте помилився. За хвилину стюардеса повернулася та передала йому рацію. Парамонов повторив запитання. Із динаміка долинув незвично низький жіночий голос: «Ніяких нелегалів, компанія чекає на двох пасажирів». Це відразу насторожило. Реєстрація завершилася півгодини тому, Парамонову доповіли, що на борту присутні всі, хто пройшов реєстрацію, звідки, до дідька, взялися ще двоє пасажирів? Тихий голос у рації пояснив, що це, напевно, хтось із родичів керівництва. Тож шість членів екіпажу та сто вісімнадцять пасажирів стали чекати. Спливло десять хвилин, потім двадцять, потім півгодини. О третій пополудні літак, спалюючи пальне, усе ще стояв біля ґейта, а пілот нагадував розбурханий вулкан. На його запити менеджерка в терміналі видавала незмінну відповідь: чекайте. Зрештою терпець урвався. Аж сіпаючись від люті — ще трохи, і доведеться дозаправляти літак! — Єгор увірвався до термінала, втім, побачивши жінку, з якою розмовляв по рації, несподівано принишк. Струнка, з кучерявим волоссям кольору темної міді, розкішними грудьми та вузькими стегнами. Вона простягнула руку та відрекомендувалася: агентка служби VIP-обслуговування Зоя Суворова. Та мить відбилася в мозку наче фотографія. Парамонов спершу оцінив спокусливу ямку між грудьми, а потім, піднявши голову, прикипів поглядом до її очей. Ті очі здавалися якимись надлюдськими: блакитні, смарагдові, сірі та бурштинові вкраплення змішалися на яскраво-жовтому тлі. Райдужки скидалися на відполіровані кульки із дрібнозернистого граніту. Чоловік ніколи не повірив би, що стільки кольорів може вміститися в парі очей. Зрештою Парамонов так чемно, як тільки міг, поцікавився, де ті двоє гандонів, через яких сто двадцять людей годину стирчать у літаку? Виявилося, що VIP’и досі не пройшли перевірку безпеки. Єгор вирячився: за час, що минув, до ґейта вдалося би рачки доповзти! І тоді Зоя, підступивши так близько, що Парамонов, не напружуючись, уловлював запах її шкіри, пояснила: вона не впевнена, але думає, що пасажири взагалі ще не в Схіпголі, на її думку, вони лише під’їжджають до аеропорту. Потім він дізнався, що тими пасажирами були дев’ятнадцятирічна дочка Артура Казаріна та її двадцятичотирирічний іспанський бойфренд, і, ймовірно, якби знав, на кого очікує, то поводився б менш імпульсивно, натомість пілот прогорлав: «Закривайте йобаний ґейт!», на запитальний погляд Зої гаркнувши: «Скажеш, нехай пензлюють пішки», після чого закрокував до літака. За десять хвилин його «Боїнг» розвертався в повітрі над озером Маркермер, лягаючи на курс до Москви.

Пізніше того дня, сідаючи в таксі на стоянці перед аеропортом Шереметьєво, Єгор отримав у Viber’і повідомлення із незнайомого номера: «Пишу, щоби перепросити, хоча в затримці не було моєї вини. Сама їх ненавиджу! А ти — крутий». Поки машина покидала територію аеропорту, Viber знову теленькнув. «Знищ це повідомлення», — і смайлик. Єгор із уже трохи призабутим гарячковим поколюванням у грудях надрукував: «Звідки дістала мій номер?» Через хвилину Зоя відповіла, що завжди дістає те, що хоче.

Вони переписувалися всю ніч і першу половину 11 травня. 13 травня Парамонов знову очолив екіпаж, що летів до Амстердама. Зоя, попри те що була вихідна, приїхала до нього в аеропорт. Вони зустрілися та проговорили весь час, доки лайнер готували до зворотної дороги, з відчуттям, ніби знають одне одного від народження.

До Зої Єгор мав чимало коханок, однак що старшим ставав, то менше втіхи отримував від флірту. Відносна легкодоступність стюардес і набридлива шаблонність швидкоплинних службових романів перетворили секс на рутинну, часом нестерпно нудну процедуру. Із Зоєю, втім, склалося інакше: сидячи навпроти неї в гамірній аеропортовій кав’ярні, пілот почувався школярем на першому побаченні. Не те щоби він геть утратив голову, просто щось було в її очах, у її гортанному масному голосі, що примушувало його тремтіти від самої лише думки про те, щоб торкнутися губами її шиї.

Упродовж наступного місяця Парамонов літав до Голландії не рідше як двічі на тиждень. Траплялося, він полишав авіалайнер, який щойно привів до Москви, переходив до сусіднього ґейта і, як був, у льотній уніформі, вирушав до Схіпгола літаком «Аерофлоту» чи KLM[24]. Тричі за місяць Єгор і Зоя на орендованій машині вибиралися на пляжі Схевенінґена[25], одного разу — пізнього вечора, майже вночі — прогулялися вздовж каналів Амстердама, проте здебільшого проводили час у готелях на околицях нідерландської столиці.

Про те, що Зоя заміжня, Парамонов дізнався наприкінці червня. Після чергової ночі в готелі жінка підкинула його до аеропорту, а коли, виходячи з машини, Єгор запропонував на кілька днів махнути до нього в Москву, змінилася на лиці, так наче він наступив їй на ногу. І промимрила, що в неї є чоловік. Дев’ять років тому, щойно перебравшись до Нідерландів, вона вийшла заміж за голландця. Родині її чоловіка належали логістичні компанії в Голландії та Румунії, тож він часто бував у відрядженнях, що давало їй змогу зустрічатися з Єгором, навіть побувати з ним на курорті, але летіти до Москви… Парамонов лише стенув плечима. Він не був одруженим, ніколи не замислювався над одруженням і загалом (почасти тому, що за час роботи у «TransAsian» мав стосунки зі щонайменше чотирма заміжніми жінками) ставився до шлюбу з неприхованим цинізмом, тож Зоїна розповідь не позначилася на ставленні до неї.

Принаймні не відразу.

Бурхлива фаза їхнього роману завершилася восени. Спершу це скидалося на те, ніби і Єгор, і Зоя навчилися контролювати пристрасть, однак ближче до початку зими 2013-го стало зрозуміло, що контролювати вже нічого. Упродовж зими вони все ще надсилали один одному відверті фотографії, зрідка, коли випадала нагода, кохалися в готелях поблизу Схіпгола, проте Парамонов усе рідше замовляв квитки до Амстердама. У грудні в Києві розпочалися масові протести, і Парамонов посварився із Зоєю, бо вона захищала українців. Востаннє вони побачилися у квітні 2014-го. У червні 2014-го востаннє списалися. Зоя повідомила, що за кілька тижнів летить разом із чоловіком на відпочинок до Південно-Східної Азії.

Єгор відпив віскі, потримав пекучий напій у роті, зробив ковток і заплющив очі, відчуваючи, як алкоголь пропалює собі шлях стравоходом. Чотири роки. Уже понад рік йому доводилося докладати зусиль, щоб усвідомлено пригадати риси Зоїного обличчя. Вона все ще снилася йому, проте радше як позбавлений чіткості обрис, безкровний фантом, і Єгор дедалі частіше усвідомлював, що та Зоя, яка виринає у снах, насправді мало схожа на жінку, з якою він кохався в дешевих готелях на околицях Амстердама. Проте забути її він не міг — через те, що почалося після розставання.

Парамонов напрочуд чітко пам’ятав 17 липня 2014-го: уранці він повернувся з нічного рейсу з Дубая, потім відсипався до третьої, а прокинувшись, без особливого зацікавлення гортав новини про події на сході України. Близько шостої вечора за московським часом просто на його очах у спільноті «Сводки от Игоря Стрелкова» у «ВКонтакті» з’явилося повідомлення про збитий бойовиками український Ан-26. Єгор колись літав на Ан-24, базовій моделі для військового Ан-26, а тому, природно, зацікавився.

17.07.2014 17:50 (мск) Сообщение от ополчения.

В районе Тореза только что сбили самолет АН-26, валяется где-то за шахтой «Прогресс». Предупреждали же — не летать в «нашем небе».

А вот и видео-подтверждение очередного «птичкопада».