Розділ «Аеропорт»

— Я перепрошую…

Жінка відвела пухку руку.

— У мене за чверть години літак.

Лисий засопів ще дужче.

— Але я… я…

Він чи то погано говорив англійською, чи то погано говорив узагалі: доки підшукував слова, Анна відтіснила його ще далі й вищирилася.

— Я не піду звідси без посадкового талона.

Заплила жиром голова повернулася до британця, проте той промовчав, і в цей час Анна остаточно вклинилася між ним і стійкою.

— Я згодна, — випалила вона. — Реєструйте мене на рейс до Пекіна, ну, й далі, до кінця. Я купую квиток до Бангкока.

— Секунду.

Британець нахилив голову й узявся щось друкувати. Несподівано клацання клавіш обірвалося. Чоловіків рот не видав жодного звуку, проте губи заворушилися, й Анна змогла чітко прочитати коротке «shit[22]».

— Що знову не так?! — Від хвилювання вона стала майже невагомою.

Британець провів рукою по волоссю й винувато зиркнув на українку.

— Пробачте. Я помилився. Ціна, яку я вам назвав… двісті вісімдесят три… це в євро…

Анна ніколи не була релігійною, принаймні точно не вірила в Бога, якому моляться у церквах, але й атеїсткою себе не вважала. Її віра — якщо вірою назвати підсвідоме захоплення витонченою складністю Всесвіту та непевне відчуття, що навіть неживі речі можуть мати невидимий складник, який наближено й дуже неточно описує слово «душа», — була близька до анімізму, проте тієї миті Анна Янголь уперше замислилася про наділену свідомістю всесильну потойбічну сутність, що взяла за мету за будь-яку ціну не пустити її до Бангкока. Або ж веде її кудись. Ця думка справила дивовижний ефект, замість смиренного спустошення, розпаливши в Анниних грудях почуття злостивої затятості. Злість підживила її, сповнила рішучістю будь-що вчинити наперекір долі.

— І дешевше немає?

— Ні. Мені страшенно жаль, пані, це моя…

Українка махнула рукою, примусивши його затнутися.

— Скільки це в доларах?

— Триста тридцять один.