Розділ «Гора»

Голод, сухість у горлі, легка нудота й багато менш важливих відчуттів, від учора немовби вкритих захисною плівкою, поволі поверталися. Голод зрештою пересилив усі інші, й Артем вирішив, що не чекатиме до готелю, а поснідає тут, в аеропорту, а тоді раптом збагнув, що страшенно хоче відлити. Шкірячись сам до себе, він посунув порожнього «Луї В’юттона» з унітаза, підняв кришку та спустив штани.

За мить до того, як струмина ослабла, Артем уловив різкий, але приємний запах цигаркового диму. Він безшумно втягнув повітря ніздрями та зрозумів, що не помилився: хтось курив поряд із його кабінкою. Від страху живіт скрутило вузлом. Якийсь час хлопець не міг осягнути, що саме його налякало. Ну, закурив хтось. Що тут страшного? Напевно, він помилився, у туалеті хтось був, тихенько хезав, а тепер вирішив закурити. Розслабитися. Проте аеропорт, до якого він прилетів, був новим (Артем у житті не бачив таких нових аеропортів), а отже, у терміналі обов’язково повинні бути бокси для куріння. Грудьми почав розпливатися жар. Артем ледь не застогнав із відчаю. Він не перетинав лінію паспортного контролю, він досі у транзитній зоні, а тому той, хто запалив сигарету, мусив, як і він, прибути сюди міжнародним рейсом. Дуже малоймовірно, що людина, котра має гроші на міжнародний переліт, стане курити в забороненому місці, коли зовсім поряд є спеціально відведене для цього приміщення.

Хлопець задер голову — під стелею розповзалися клапті сизого диму, — і тоді в грудях запеклó, запеклó так, наче у стравохід устромили розжарену шпицю.

Артем потягнув праворуч засувку й обережно прочинив двері. Навпроти кабінки, упершись сідницями в умивальник, стояв засмаглий чоловік років сорока з ріденькою борідкою та зачесаним набік волоссям середньої довжини. Азіат. На ньому були пом’ята сорочка з коротким рукавом, карикатурна краватка, що на долоню не діставала до пояса, і запилюжені чорні штани. Розуміючи, що ховатися немає сенсу, хлопець вийшов із кабінки.

Розжарена шпиця просунулася нижче та проштрикнула кишки.

Чоловік якийсь час роздивлявся тліючий вогник на кінці цигарки, потім із насолодою затягнувся, закинув голову й повільно видув дим у стелю. Опустивши голову, він обпік Артема важким поглядом і запитав із виразним азійським акцентом:

— Говориш англійською?

Голос у нього був наче пошматований вітром. Ліворуч від чоловіка, перегороджуючи вихід із туалету, завмерли двоє спецпризначенців у чорній уніформі, бронежилетах і кепках із абревіатурою NSB[142]. Зі штурмовими гвинтівками навпереваги.

За стінами туалету було незвично тихо. Звуки навколишнього світу зникли, начеб Артем пірнув під воду. Натомість у його серці немовби почався землетрус.

— Я? Е-е, так, я го-го-говорю англійською. — Він почав затинатися; від страху побіліли навіть очі. — А ш-ш-що?

Чоловік загасив цигарку об умивальник і показав недопалком на бачок за спиною хлопця.

— Витягуй те гівно, що привіз із собою.

8 травня 2017-го Рівне, Україна

Дзвінок Артема розбудив її о шостій ранку. Номер був незнайомий, починався із +66, тож минуло кілька секунд, допоки Анна відповіла. Якийсь час у динаміку лунали лише схлипування та крики зі свистом на задньому тлі, проте жінка вже знала, що телефонує її син. Відчула. Намагаючись звучати якомога спокійніше, Анна запитала, що сталося, і хлопець, затинаючись, розповів. Він у Бангкоці, в одній із тайських в’язниць, поліцейські забрали в нього документи й утримують разом із сотнею інших ув’язнених у схожому на спортивну залу приміщенні. В’язні переважно тайці, ніхто не знає англійської, в камері нестерпно душно та повно кусючих жуків. Наглядачі виділили йому біля жолоба з нечистотами пів квадратного метра, він не може лягти, а щойно, дорогою до телефона, співкамерники побили його й забрали всі гроші. Артем розридався — гірко, якось зовсім по-дитячому, — і почав благати матір допомогти, кричав, аби вона витягла його звідти. Анна, відчуваючи, що серце от-от розірветься, спробувала випитати, як він потрапив до Таїланду. Артем крізь сльози процідив, що прилетів, просто прилетів, і його арештували в аеропортовому туалеті, а тоді знову взявся впрошувати її зробити що-небудь і голосив, аж поки зв’язок не обірвався.

Передусім Анна зателефонувала за номером, з якого надійшов виклик. Зрозуміло, їй ніхто не відповів. Набрала Артемів російський номер. Абонент поза зоною. Потім, гамуючи лихоманкове тремтіння, кинулася до ноутбука та зайшла на сайт МЗС України. Колись чула про гарячу лінію чи щось таке, проте не знайшла на сайті ні номера, за яким можна було би звернутися, ні порад, що робити. Мабуть, таку лінію відкривають лише в разі надзвичайної ситуації в якійсь конкретній країні. Анна не розгубилася і відшукала сторінку Посольства України в Королівстві Таїланд. І там був номер, у дужках під яким стояв дрібний підпис: телефонувати виключно в разі загрози життю чи загибелі громадян України.

Анна швидко закинула на рахунок п’ять сотень гривень і зателефонувала. Їй відповів керівник консульського відділу Ілля Костенко. Анна чітко, не збиваючись, описала ситуацію. Ілля вислухав, уточнив Артемове прізвище та паспортні дані, записав координати, за якими з Анною можна зв’язатися, після чого наказав протягом усього дня бути на зв’язку.

Розмова тривала заледве п’ять хвилин, і коли Анна прибрала смартфон від вуха, на годиннику було тільки чверть по шостій. Вона поставила телефон заряджатися, ввімкнула на ноутбуці Skype, зайшла до Facebook. Довго вагалася, але вирішила поки що не повідомляти Влада. По-перше, через те, що на той момент усе ще сподівалася, що це якийсь дурнуватий розіграш, і за годину-півтори її син прокинеться у своїй квартирі в Москві, ввімкне телефон, помітить пропущений виклик і зателефонує, а по-друге… вона розуміла: Влад зараз далеко, він нічим їй не допоможе й лише сам нервуватиме.

Проте Артем не озивався, й об одинадцятій за київським часом, уже майже втрачаючи свідомість від нервового напруження, Анна вдруге набрала посольство. Як і попереднього разу, їй відповів Ілля Костенко. Впізнавши Анну, чоловік розсердився, нагримав на неї і, гаркнувши, що вона мусить чекати, розірвав зв’язок.

Ілля набрав її у Viber’і двадцять по третій. Анна прийняла виклик; кілька секунд налаштовувався відеозв’язок, а тоді на екрані проступило довгасте обличчя із запалими щоками та блискучою залисиною. Костенко виявився значно молодшим за Анну — незважаючи на відсутність волосся над скронями й лобом, на вигляд йому було не більше за двадцять вісім.

— Анна?