Розділ «Гора»

— Три тижні, — поправив хлопець. — У мене тут тітка.

Сіра Уніформа скинула голову.

— У мене теж тут тітка, — і повторила: — Що ви робите в Москві?

До того часу Артем уже трохи обсох і оговтався. Він закотив очі й, удавши, неначе притлумлює роздратування, проказав:

— В Україні на мене чекає повістка. Якщо бути точним, то вже три повістки.

Складки на лобі Сірої Уніформи потоншали. Вона повернула хлопцеві паспорт, міграційну карту та посадковий талон.

— Тобто назад ви повертаєтеся до Москви?

— Так. — Артем відповідав тоном чоловіка, який після півгодини лінгвістичної еквілібристики нарешті втовкмачив малолітньому синові значення незрозумілого слова. — Це протизаконно?

Жінка змовчала. Глянула через плече на сканер — Артемові куртка та сумка вже стояли на іншому боці, — потому тицьнула у хлопцеві кросівки.

— Роззувайтеся, знімайте пояс і проходьте.

Металошукач не видав жодного звуку, і працівник, який зустрічав пасажирів за сканером, одразу втратив до Артема інтерес. Хлопець похапцем одягнувся, закинув сумку на плече й подався до лінії паспортного контролю. Офіцер мовчки погортав його паспорт, забрав міграційну карту та пропустив через турнікет.

Піднявшись ескалатором на третій поверх, Артем полегшено видихнув. Він у дьюті-фрі зоні, у нього на руках посадковий талон, і йому нічого не загрожує. Принаймні допоки. Хлопець роззирнувся. Він зійшов з ескалатора у північно-східному крилі Термінала Е. Перед ним розгорнувся довжелезний пасаж із ресторанчиками та дьюті-фрі крамницями ліворуч і рядами сірих крісел праворуч. За той час, поки він проходив перевірку безпеки та паспортний контроль, на небі з’явилися хмари, і світло, яке все пообіддя різало очі, тепер немовби вилиняло й розм’яклими хвилями вливалося крізь скляну стіну термінала. Ліворуч і трохи попереду Артем помітив яскраво-жовтий вказівник із написом «Выход на посадку 40» і несамохіть втягнув голову. Сороковий ґейт. Це десь тут. Хлопець подивився через плече — на такій само відстані позаду вказівник «Выход на посадку 41», — потім став спиною до скляної стіни. Ліворуч — ліфт, праворуч — магазин з елітним алкоголем під вивіскою «Duty Free Partners», між ними — вихід з ескалатора, трохи далі під стіною — питний фонтанчик. І відразу за фонтанчиком — непоказний хідник із написом «WC» угорі.

(ескалатор… Duty Free Partners… ліфт…)

(сороковий і сорок перший ґейти…)

(питний фонтанчик…)

Усе збігається. Усе, як описував Каха. Це саме той туалет. От тільки час не той, що потрібно. Артем кинув погляд на мобілку. За двадцять шоста. Ще надто рано. Він поволі закрокував галереєю, вишукуючи інші вивіски «WC». Невдовзі дістався тридцять восьмого ґейту й переконався, що там, звідки він прийшов, є лиш один туалет.

За чверть до шостої Артем доплентався до південно-західного крила, розвернувся та посунув назад. Проминув тридцять шостий… тридцять сьомий… тридцять восьмий ґейт і раптом відчув, як спітніли долоні. Нервозність повернулася. В очах мерехтіло від метушні, якісь жінки, оточивши працівницю аеропорту біля виходу до рукава, про щось сперечалися, крізь фоновий шум час від часу прорізалося оголошення про завершення посадки на той чи той рейс, але хлопець не чув нічого, крім власного пульсу у вухах. Бух, бух, бух. Артем знову зиркнув на телефон — 17:48, — різко повернув ліворуч, пройшов повз крісла до скляної стіни й утупився в летовище.

Треба заспокоїтися.

Погода псувалася. Хмари важчали та притискалися до землі. Поодинокі промені, що продиралися крізь них, встеляючи світлими плямами доріжки для маневрування, здавалися брудними. Сріблястий лайнер «Аерофлоту» повільно відчалював від телескопічного трапа. Артем провів його очима та спробував сконцентруватися на тому, що казав Каха. Ескалатор, ліфт, питний фонтанчик. Четверта від входу кабінка. Зачинитися зсередини й чекати. Ні з ким не розмовляти, не виглядати з кабінки. Коли в перегородку постукають — двічі по два, тук-тук, тук-тук, два парні постукування, і ніяк інакше, — ідентифікувати себе через Viber. Почекати кілька хвилин, забрати просунуту під перегородкою сумку та піти на посадку. Все просто. Хлопець заплющив очі. Він у безпеці, тривожитися нічого, це дьюті-фрі зона, ніхто його не чіпатиме, тут не діють закони… ну, майже не діють. Та що дужче він намагався заспокоїтися, то більше сценаріїв того, як усе може зірватися, виринало в голові. А що, як офіцер, який стежить за камерами спостереження, — тут же все має бути напхано ними, так? — вловить, що в нього після виходу з туалету з’явилася ще одна сумка? Бух, бух, бух. А що, як сумка виявиться завеликою, і працівники компанії зупинять його перед трапом? Бух, бух, бух. А що, як його зупинять перед посадкою просто через те, що в нього дві сумки, адже зазвичай до салону можна брати лиш одну? Лячні думки бульбашками лускали в голові, і щоразу Артем здригався, наче йому хлюпали холодною водою за комір.

Коли він утретє поглянув на телефон, годинник на екрані показував 17:57. Час іти.