Розділ «Гора»

— Перепрошую? — не зрозуміла стюардеса.

Артемові стало душно, щоправда, завдяки перелякові він швидше прийшов до тями: адреналін ринув у кров, і в голові прояснішало.

— Нічого, все гаразд. — Тьохкання між ребрами вщухло. — Пробачте.

— Снідати будете?

— Так. — Хлопець опустив відкидний столик. Стюардеса передала йому сандвіч із шинкою і налила чаю. — А котра зараз… ну, тобто скільки до приземлення?

— Трохи менше за годину. Йдемо за графіком.

— Ага, дякую.

Він відкусив шматок сандвіча, витягнув шию та визирнув крізь ілюмінатор. У небо на сході повільно викочувалося сонце, проте землю далеко внизу затуляли кудлаті хмари. Артем розжовував шматок сандвіча вже вічність, зрештою перетер його на пастоподібну масу, але проковтнути не зміг. Шинка смакувала, наче шматок прілої гуми. Збагнувши, що шлунок не прийме ніякої їжі, хлопець відклав сандвіч, відпив трохи чаю і дістав телефон. У Москві була третя ранку.

Починалася найважча частина подорожі.

За півгодини літак стрімко пішов на зниження — біль у лівому вусі посилився, — а вже о 8:05 за місцевим часом шасі торкнулося бетонної смуги. Поки лайнер сповільнювався та розвертався носом до аеропорту, Артемові стерпли руки — від зап’ясть до ліктів, і далі вгору аж до пліч поповз колючий холод. Долоні знову зволожилися. Хлопець зціпив зуби та спробував опанувати себе. Ще трохи… ще зовсім трохи… думай про готель… про те, як поїдеш до готелю, коли все закінчиться. О 8:10, востаннє гойднувшись, «Боїнг» зупинився біля рукава, що стирчав зі скляної стіни термінала. Заклацали застібки пасів безпеки й пасажири, потягуючись і розслаблено перемовляючись, почали вставати з крісел. Артем не рухався. Підвівся лише тоді, коли в салоні поменшало людей, видобув із багажного відділення сумки та негнучкими від страху ногами почовгав до виходу.

Щойно зійшовши з літака на трап, хлопець вирішив, що потрапив до паралельного світу. Насичене вологою повітря мало кислуватий присмак, звуки долинали, наче крізь вату, м’язи задерев’яніли, й Артем шкутильгав, як ніби обидві його ноги були лівими.

Усе було не так, усе було інакшим, навіть сила тяжіння здавалася більшою.

Літак, як і казав Каха, підігнали до крила F. На виході з трапа Артем сповільнився і пробігся поглядом по скляній стіні аеропорту, — вишукував охоронців, — але бачив лише пасажирів, що поспішали до залів отримання багажу. Вже в терміналі, у натовпі, він трохи заспокоївся, після чого, видивляючись вказівники, поплентався до зони паспортного контролю. О 8:20 Артем вийшов до перетину крила F із крилом G і відразу помітив згадувану Кахою аптеку «Boots Pharmacy».

Усвідомлення, що за лічені хвилини він позбудеться вантажу, збадьорило його. Мляве обличчя просяяло, безживні очі замерехтіли нервозним блиском. Хлопець пришвидшив крок, перед аптекою звернув ліворуч і вперся поглядом у табло з характерними силуетами жінки й чоловіка. Він на місці. Перед тим як переступити поріг туалету, Артем роззирнувся. За ним ніхто не йшов, у радіусі двадцяти кроків довкола нікого не було. Хлопець штовхнув двері, проминув невелике проміжне приміщення й опинився в залі з кабінками.

Туалет був чималим, чистим і цілковито порожнім. Сірі стіни, чорна кахляна підлога, ряд плоских ламп у стелі. Приємно пахло хвоєю.

Артем зайшов до четвертої від входу кабінки, зачинився і скинув обидві сумки на підлогу.

У голові злегка паморочилося. Чи то від голоду, чи то від хвилювання, чи то від того й того водночас. Хлопець схилився над білим керамічним бачком, без проблем зняв кришку й обережно поклав її на підлогу. Потім хвилину розмірковував над тим, як перемістити вантаж до бачка. Зрештою поставив сумку на унітаз і розстебнув блискавку. Спустивши воду, Артем лівою рукою притримав поплавок, аби припинити надходження води, а правою взявся перекладати пакунки. Через півхвилини всі вісімнадцять пакунків перекочували до бачка. Два останні хлопець прилаштував так, аби вони підтримували поплавок по тому, як він прибере долоню (пакунки, майже напевно, герметичні, та Артем вирішив, що перестрахуватися не завадить). Переконавшись, що вода не набирається, він акуратно накрив бачок кришкою.

От і все. Все, як наказував Каха. Він упорався.

Відчуття смертельної небезпеки, через яке в жилах холола кров, відступило, й Артемові захотілося волати від захвату. На радощах він ледь не розплакався. Затулив обличчя долонями. І треба було стільки вагатися? Так психувати? Він подумав про винагороду — чотири тисячі за рейс! — і погляд потьмянів, як у п’яного. Він уявив, як поїде з Алією на відпочинок. Байдуже куди. Уявив, як вони нестямно кохатимуться щоночі впродовж тижня, а може, навіть двох, і мало не похлинувся від збудження. А за півроку він придбає машину, не гіршу, ніж у Кахи… Хоча ні. Спочатку відвезе кілька тисяч батькам. Матір майже напевно спустить їх на допомогу військовим, але то її справа, нехай тішиться. Артем не міг стримати зловтішної посмішки, уявивши, як мовчки викладе гроші на стіл. Якщо батька не буде вдома, він подбає, щоби Влад про все дізнався, щоби гроші довго слугували йому мовчазним докором за те, що намагався випхати його з дому.

Хлопець згадав про порожню сумку, що стояла перед ним на унітазі. Опустив погляд і зміркував, що її не варто залишати в кабінці. Каха не надав стосовно цього ніяких інструкцій, але краще забрати її із собою та згодом позбутися. Або взяти собі. А чому ні? Нормальна ж сумка.