Розділ «Гора»

— Ви ж знаєте якусь молитву російською.

Стогони стихли, росіянин важко дихав і дивився на Апшоу.

— Навіщо?

— Я хочу, щоб ви проказали її. Разом зі мною.

— Ви не розумієте. Мої пальці…

Кардинал не наважився взятися за понівечені холодом руки Парамонова й торкнувся долонями передпліччя. — Я говоритиму англійською, а ви тією мовою, якою вас навчали молитися в дитинстві. Ну?

Нижня Єгорова губа затрусилася. Його не вчили молитися.

— На хріна?

— Я просто хочу, щоб ми помолилися. Разом. Це допоможе, от побачите.

— Промовляння молитов не розпалить нам вогнище! — ламкий голос раптово набув войовничого відтінку: — Нам потрібен вогонь, це єдине, що нам допоможе! Ми не доживемо до наступного ранку без вогню!

— Ви маєте рацію, нам потрібен вогонь, — голос Апшоу не змінився, лише трохи, на півтакту, сповільнився, — але нічого не вийшло.

— Так, нічого не вдалося! — хрипнув Парамонов.

— Я тільки прошу, не впадайте у відчай. Ви казали… і я також у це вірю: по нас прийдуть, нас не покинули напризволяще. — Старий помовчав, а тоді кивнув у той бік, де Гелен та Анна намагалися заспокоїти малу іранку: — Хоча б заради дівчинки. Ви лякаєте її.

Росіянин втупив налитий кров’ю погляд у Лейлу, котра опиралася, не даючи Гелен пригорнути себе, і враз неначе здувся: плечі опустилися, а погляд потьмянів. Кілька секунд, примружившись, він водив очима по кам’яній стіні над головою дівчинки, наче там щось писало дрібним шрифтом, а потім відвернувся. Його щелепа відвисла, пульсація грудей ущухла, а запалі очі застигли. Хвилину він просидів, заклякнувши статуєю, а тоді почав розгойдуватися, і в такт із рухами тулуба крізь судомно зціплені зуби прорізáлися дивні стогони. Парамонов скидався на людину, яка марно силкується пригадати давно забуту примітивну мелодію; і чомусь від того недоречно-незворушного, ледь не мрійливого постогнування, народженого замість мелодії, нутрощі Дюка Апшоу стискалися дужче, ніж від надсадних ридань кілька хвилин тому.

— Не кажіть, що ніколи не молилися, — мовив кардинал.

— Ніколи, — цвіркнув крізь зуби Єгор.

— Але ж ви думаєте про своїх близьких, особливо, коли хтось із них далеко від вас. І щоразу, коли згадуєте їх подумки, ви думаєте, чи все в них гаразд, чи ніхто з них не в скруті. Ви бажаєте їм добра, хай де вони перебувають… ось це і є молитва.

— Називайте це як хочете. Це не допомагає. — Не припиняючи гойдатися, росіянин задер голову й упер погляд у темне небо. — Там нема нікого, хто би слухав.

Дюк Апшоу із виглядом людини, впевненої у своїй правді та налаштованої цю впевненість відстоювати, видав коротке зітхання.

— Молитви діють, навіть якщо ви не вірите, що вас хтось слухає. І часом вони зігрівають краще за вогнище. Ви просто мусите спробувати.