Розділ «Гора»

(батько…)

— Ага. Я ще не бачив його так близько!

— Я теж… Не розчаруй свого батька… Блін, це реально дивно, чувак. Він, типу, хоче програти, чи як? Щоб його команда програла? Я щось не в’їжджаю…

(батько… батько… батько…)

11 лютого 2017-го Штаб-квартира футбольної команди «New England Renegades» Шість днів по завершенню 51-го Супербоулу

— Алло!

— Привіт, Білле!

— Джош?

— Так, це я. Вітаю з перемогою! І вибач, що турбую в суботу. Я зателефонував тобі додому, та Меліса сказала, що ти на роботі, як завжди, коротше, працюєш навіть у вихідні.

— Усе гаразд, Джоше. Я готуюся до драфту. Як ти?

— Якщо ти про здоров’я, то паскудно. Два дні не відходив від унітаза далі, ніж на десять кроків, і це після склянки знежиреного молока, хоча навряд чи тобі захочеться про таке слухати. А якщо про роботу, то я подумую про пенсію. Минулого року менеджер привів мені зграю безмозких орангутангів, половина з яких не знала, з якого боку хапатися за м’яч. Не розумію, на кий хер марнувати на них час, коли після університетської команди вони однаково підуть протирати штани до якого-небудь офісу. Це в кращому разі.

— Ти просто втомився, Джоше.

— Може, й так, — Джош Деніелс покректав. — Я чого тебе набрав. Нещодавно переглядав те відео…

— Яке?

— З Бартоном.

— Відео з Бартоном?

— Ну, перехоплення, яке зробив мій пацан на останніх секундах.

«Мій пацан» несподівано боляче різонуло Вентрона по вухах. Тренер подумав, що Брендон Бартон уже давно не «Джошів пацан». Власне, ніколи ним не був. Про «пацана» взагалі ніхто не знав би, якби Білл не згадав про хлопця і не витягнув із діри, в якій той деградував, натираючи столи та відмиваючи тарілки від недоїдків. Утім він розумів, що сперечатися про це безглуздо й лише буркнув:

— Не тільки ти.

Старий Джош не надто здивувався: