Розділ ІІІ

— Боюсь, я не розумію, що ти знайшов у ньому помпезного. Безперечно, це те слово, яке застосувала б твоя прабабуся. (Дід містера Барбура був виключений зі світського товариства за те, що одружився з Ольгою Осґуд, маловідомою кіноакторкою.)

— Я про це й подумав.

— Але як ти хочеш, щоб я це називав?

— Я хотів би знати, тату, коли востаннє ти бачив, щоб морські прапори показували в будь-якій театральній виставі.

— «На півдні Тихого океану», — не замислюючись, відповів містер Барбур.

— А крім «На півдні Тихого океану»?

— Я залишаюся при своїй думці.

— Я сумніваюся, що ти й мати навіть бачили «На півдні Тихого океану».

— Заради Бога, Енді.

— Навіть якщо ви його там бачили. Один приклад не підтверджує твою думку.

— Я припиняю цю абсурдну розмову. Ходімо, Тео.

Після цього я доклав усіх зусиль, щоб стати ідеальним гостем: застеляв своє ліжко; ніколи не забував сказати «дякую» та «будь ласка» і робив усе, що хотіла б моя мати, аби я робив. На жаль, Барбури були не тією родиною, якій можна догодити, посидівши з малюками або помивши посуд. Крім жінки, яка приходила доглядати рослини, — невдячна праця, бо в помешканні було так мало світла, що рослини здебільшого помирали, — і помічниці місіс Барбур, головна робота якої, здавалося, була наводити порядок у шафах і переставляти колекції порцелянового посуду, вони мали неподалік від себе ще вісьмох людей, які працювали на них. (Коли я запитав у місіс Барбур, де стоїть пральна машина, вона подивилася на мене так, ніби я просив лугу та жиру, щоб зварити мило.)

Та хоч від мене нічого й не вимагалося, проте щоб злитися з їхньою відполірованою і складною родиною, я мав постійно перебувати в стані неймовірного напруження й докладати неймовірних зусиль. Я розпачливо хотів розчинитися в обставі — невидимо ковзати між предметами в китайському стилі, як риба між коралових рифів, — а проте, здавалося, я приваблював небажану увагу до себе сотні разів на день: потребою запитувати про кожну дрібничку — від мокрої ганчірки до лейкопластиру та стругачки для олівців; позаяк ключа в мене не було, я щоразу мусив дзвонити, коли виходив або заходив; навіть моїми спробами застеляти вранці власне ліжко, що були спричинені добрими намірами (ліпше дозволити це робити Іренці або Есперанці, пояснила мені місіс Барбур, адже вони звикли до такої роботи й набагато краще заправляють покривало на кутках). Одного разу, надто сильно розчахнувши двері, я зламав декоративний флерон на стародавній вішалці; двічі помилково вмикав сигналізацію; однієї ночі навіть заблукав до спальні містера й місіс Барбурів, шукаючи туалет.

На моє щастя, батьки Енді бували вдома так рідко, що моя присутність не завдавала їм великого клопоту. Якщо місіс Барбур не приймала гостей, вона була відсутня в квартирі від одинадцятої ранку — забігаючи додому на дві години перед обідом, щоб випити джину з лаймом і, як вона висловлювалася, «сполоснутись», — а потім поверталася додому, коли ми вже спали. Щодо містера Барбура, то я бачив його навіть рідше, у вихідні і ще тоді, коли він сидів після роботи, тримаючи в руці обгорнуту серветкою склянку з газованою водою, чекаючи, коли місіс Барбур перевдягнеться для їхнього вечірнього виходу у світ.

Але моєю найбільшою проблемою були молодший брат і молодша сестра Енді. Хоч Платт, на щастя, був відсутній, тероризуючи менших дітей у Ґротоні, проте Кітсі й наймолодший із братів Тодді, якому було лише сім років, вочевидь мене ненавиділи, бо я претендував на ту невеличку увагу, яку вони мали від своїх батьків. Кітсі лютувала й дула губи, закочувала очі й вороже хихотіла, а найбільше псувала мені настрій — бо я ніяк не міг спростувати її звинувачень, — розповідаючи своїм друзям і служницям, що я заходив до її кімнати й познущався з колекції скарбничок, які стояли на полиці над її столом. Щодо Тодді, то він усе більше й більше тривожився в міру того, як минали тижні, а я залишався в їхньому домі; за сніданком він дивився на мене безсоромно нахабним поглядом і часто ставив запитання, які примушували його матір стусати його ногою під столом. Де я жив? Доки я збираюся жити з ними? Чи маю я батька? Тоді де він?

— Слушне запитання, — відповів я, примусивши зареготати Кітсі, яка була популярною в школі й у свої дев’ять років дуже красивою зі своїм білявим волоссям, яке робило Енді геть негарним.

Повинні були приїхати професійні перевізники, щоб спакувати мамині речі й перевезти їх на склад. Перш ніж вони приїдуть, мені треба було навідати нашу квартиру й забрати там усе, що я хотів би забрати або чого потребував. Думки про картину мене непокоїли. Але вони були невиразними, туманними й зовсім не відповідали її важливості, так ніби це був шкільний проект, який я не закінчив. Я мав намір рано чи пізно віднести її до музею, хоч не уявляв собі, як це зробити, щоб не спричинити переполоху.

Один шанс повернути картину я вже пропустив — коли місіс Барбур не пустила в дім якихось слідчих, що постукали в двері й запитали мене. Я зрозумів, що вони були слідчими чи навіть полісменами, з того, що розповіла мені Келлін, валлійка, яка доглядала молодших дітей. Вона привела Тодді додому з продовженого дня, коли з’явилися незнайомці й запитали про мене.

— Нишпорки, розумієш? — сказала вона, значущим жестом піднявши брову. Вона була кремезною балакучою дівкою з такими червоними щоками, ніби протягом цілого дня стояла біля вогню. — Такий у них був вигляд.

Я був надто наляканий, аби запитати в неї, що то був за вигляд. А коли я хотів розпитати місіс Барбур, що вона скаже про тих несподіваних гостей, вона була заклопотана й не могла приділити мені увагу.