Розділ XII

— Зачекай, — сказав він.

— Чого мені чекати?

— Ти не хочеш її відкрити?

— Знаєш… — Я знав себе надто добре й розумів, що чекати не варто; я не міг дозволити, щоб одне й те саме сталося двічі…

— Що ти робиш? Куди йдеш?

— Я віднесу цю сумку вниз. Щоб вони поклали її в сейф.

Я навіть не знав, чи вони мають сейф, знав тільки, що не хочу тримати картину біля себе — вона буде в більшій безпеці поруч із чужинцями, у гардеробі, де завгодно. Я також мав намір зателефонувати в поліцію, як тільки Борис піде, але не раніше; не хотілося втягувати Бориса в цю історію.

— Ти навіть її не відкрив! Ти не знаєш, що там у ній!

— Узято до уваги.

— Що це, в біса, означає?

— Можливо, мені й не треба знати, що там у ній.

— Справді? А може, треба? Це не те, що ти подумав, — докинув Борис дещо самовдоволено.

— Не те?

— Ні.

— Звідки ти знаєш, що я подумав?

— Звичайно, я знаю, що ти подумав! І ти помиляєшся! Пробач мені, але, — він підняв догори руки, — це щось набагато краще.

— Краще, аніж…

— Так.

— А що взагалі може бути краще?

— А воно є. У багато, багато разів. Ти просто повинен повірити мені. Відкрий і подивись, — сказав він, коротко кивнувши.