Розділ VII

Але його поведінка не переконала мене. Паралізований спантеличенням, докладаючи всіх зусиль, щоб не заплакати, я виявив, що дивлюся невідривним поглядом на те місце біля печі, де колись стояв кошик, у якому спав Космо.

— Атож, — сказав Гобі, коли побачив, як я дивлюся на порожній кут. — Ось тобі ще один приклад. Був уже глухий, як пень, мав три або чотири напади на тиждень, але ми хотіли, щоб він жив вічно. Я ридав, як дитина. Якби мені сказали, що Велті відійде раніше за Космо, я ніколи в це не повірив би — адже він протягом усього свого життя носив його до ветеринара. Послухай-но, — сказав він зміненим голосом, нахилившись і намагаючись зазирнути мені у вічі, тоді як я сидів безмовний і жалюгідний. — Вище носа! Я знаю, тобі довелося витерпіти багато, але немає жодної потреби згадувати про це тепер. Вигляд у тебе дуже кепський — атож, дуже кепський, і — будь здоровий! — він поморщився, — не випадає сумніватися, ти наковтався якоїсь гидоти. Але не переживай — усе буде гаразд. Повертайся в ліжко, а потім ми все з тобою обговоримо.

— Я знаю, але, — я відвернувся, щоб здушити в собі мокре, булькітливе чхання, — мені нема куди йти.

Він відхилився назад на стільці: чемний, уважний, дещо запилюжений, можна сказати.

— Тео, — запитав він, притуливши пальця до нижньої губи. — Скільки тобі років?

— П’ятнадцять. П’ятнадцять із половиною.

— І, — він, здавалося, міркував, як про це запитати, — що ти скажеш про свого діда?

— Ох! — промовив я безпорадним голосом, після паузи.

— Ти з ним розмовляв? Він знає, що тобі нема куди йти?

— Нехай йому чорт, — вихопилося з мене; Гобі підняв руку, щоб заспокоїти мене, — мовляв, не переймайся, все гаразд, — ви не розумієте. Я не знаю, чи він має Альцгеймера, чи щось інше, та коли вони зателефонували йому, він навіть не попросив покликати мене до телефону.

— Отже, — Гобі важко сперся підборіддям на руку й подивився на мене скептичним поглядом шкільного вчителя, — ти з ним не розмовляв.

— Ні, тобто особисто не розмовляв, там була жінка, яка намагалася допомогти мені.

Подруга Ксандри Ліза (яка співчутливо всюди ходила за мною, лагідно, але вперто висловлюючись, що «родину» слід попередити) прилаштувалася в кутку в якусь хвилину й набрала номер, що його я їй дав, але потім відійшла від телефону з таким обличчям, що, подивившись на нього, Ксандра засміялася, єдиний раз за той вечір.

— Жінка, яка намагалася допомогти тобі? — сказав Гобі, порушивши мовчанку, що запала, таким тоном, яким розмовляють із психічним хворим.

— Тобто я хочу сказати… — Я витер обличчя долонею; кольори на кухні були надто інтенсивними; у голові мені паморочилось, і я не міг контролювати її. — Я думаю, Дороті взяла слухавку, й Ліза повідомила, що сталося, без будь-яких коментарів, вона така, й не почула у відповідь ані «Не може бути!», ані «Що з ним сталося?», ані «Який жах!», Дороті просто сказала їй: «Зараз я його покличу», і потім мій дід підійшов, і Ліза розповіла йому про автокатастрофу, він її вислухав, а тоді сказав, що йому сумно про це почути, але дуже спокійним тоном, як розповіла Ліза, він не сказав ані «Що я можу зробити?», ані «Коли буде похорон?», ані чогось подібного. Лише, мовляв, «Дякую за повідомлення, воно для нас дуже важливе, до побачення». Мабуть, даремно я їй не сказав, — додав я нервовим голосом, коли Гобі не відповів, — що вони не любили мого батька, справді, не любили — Дороті була йому мачухою, і вони зненавиділи одне одного з першого дня, але він також ніколи не був у добрих стосунках із моїм дідом Декером…

— Гаразд, гаразд, заспокойся…

— …я хотів сказати, мій батько, певно, чогось накоїв, коли був малим хлопцем, це вплинуло на їхні взаємини, його заарештували, але я не знаю за що — справді не знаю, — але його батьки не хотіли мати з ним нормальних стосунків, відколи я пам’ятаю, і вони також ніколи не хотіли нормально ставитися до мене…

— Кажу тобі, заспокойся. Я не намагаюся…

— …бо, присягаюся, я майже ніколи з ними не зустрічався, я їх справді не знаю, але вони не мають причини ненавидіти мене — щоправда, мій дід тип не вельми приємний, і моєму батькові від нього діставалося…

— Цить, цить, не розповідай далі. Я зовсім не хочу натиснути на тебе, просто хочу довідатися про дещо — ти мене послухай, — сказав він, відмахуючись від моїх слів таким помахом руки, яким проганяють зі стола муху.