Розділ «День перший»

— Води давно немає, — пояснює Ніна, не зупиняючись, — світло з’являється зранку, на годину-дві. Чому ви не подзвонили, не попередили?

— Зв’язку немає, — відповідає Паша.

— Серйозно? — дивується Ніна. — У нас є.

— Ви на горі, — пояснює Паша. — Як тут загалом? — питає. — Стріляють?

— Останні пару днів — ні. Перед цим у спортзал влетіло. Диму було на ціле місто. Всі, мабуть, думають, що ми тут згоріли.

— А Саша де? Спить?

— Спить? — перепитує Ніна, зупинившись. — Пал Іва-нич, вони тут давно не сплять. Хіба що вдень, — додає, -коли не так страшно.

Виходять зі спортзалу, йдуть темним коридором. Ніна вмикає важкий водійський ліхтарик, підсвічує собі. Вікна на першому поверсі завішані ковдрами й агітаційними плакатами, здертими зі стін. Холодно й вогко. Квіти перемерзли. У коридорі натоптано: підлогу мити, схоже, немає чим. А так — нормальний навчальний заклад. Методичні малюнки, флора та фауна рідного краю. Паша встигає розгледіти вовчі силуети в глибоких снігах, листя папороті, що виростає з каміння. Папороть, думає він, до чого тут папороть? Фанерні щити із запилюженою державною символікою. Казкові персонажі на стінах, схожі на випускни-ків-відмінників. У повітрі пахне горілим.

— Продукти в нас поки що є, — пояснює Ніна. — Тільки готуємо на вогні. Як на пікніку, — додає. — Да, і ось, подивіться. Вам буде цікаво.

Двері останнього кабінету приставлені до стіни. На дверях табличка: «Бібліотека». Паша зазирає всередину. Вікно вивалене вибухом, дах просів. Книги лежать посеред кімнати великою мокрою купою. Лежать, псуються, як продукти на сонці.

— Добре, що діти читати не люблять, — говорить Ніна. — Коли прилетіло, тут нікого не було. Всі на кухні сиділи.

— З викладачів хтось лишився? — питає Паша знічено.

— Фізрук, — відповідає Ніна. — Валєра. І я. Інші розбіглися. І діти теж: хто міг — розбігся. Місцеві приносять харчі, з водою раніше допомагали. Тепер не приходять -бояться.

— Є чого.

— Так.

Вони спускаються сходами вниз, потрапляють у довгий глухий коридор. На стінах — старі радянські таблички з цивільної оборони. Підлогою розкидані протигази, схожі на голови мурахоїдів. Тут тепліше й затишніше. Ось лише на стінах забагато малюнків із ядерними вибухами.

— Пощастило, — каже Ніна. — Цей підвал будували як бомбосховище. На випадок третьої світової. Спеціально для нас.

Зазирають у перший бокс. Саша тут? — тихо питає Ніна, вимкнувши ліхтар, аби нікого не розбудити. Але ніхто й справді не спить. Зусібіч відразу ж доносяться тихі голоси. Він у третьому, говорить нарешті голос. Дівчинка, відзначає Паша. Сидів тут, говорить невидима йому дівчинка, почав нас лякати. Ми його вигнали.

— Угу, — відповідає на це Ніна. — А тут його дядя прийшов. Пал Іванич.

І світить Паші ліхтариком просто в обличчя.