Розділ «ЗА СВЯТИМ ЄФРЕМОМ СІРІНИМ»

Розпустила душа крила.

Пісня ллється, ллється.

Самітним життям по тих безлюдних пустелях анахорети Сирії та Єгипту загартовують і свою душу й тіло і навнають-ся володіти собою, не бути сліпим знаряддям своїх «нервів». Потім, уже геть загартовані, умудрені психологічним досвідом, вільні од рабства перед своєю плоттю і перед своїм індивідуалістичним «я», вони сміливо можуть і залишити свою безводну пустку та й, не боячись уже спокус світових, вертаються до людей, в людське товариство, щоб послужити людям, особливо ж бідакам-злидарям.

От таке малювала Лаговському його фантазія...

Нічогісінько спільного з теперішніми прозаїчними чен-цями-монахами, що сидять по всяких лаврах та монастирях та моляться до тисячі дрібних божків, яких вони звуть «угодниками», Лаговський у поетичних своїх сирійських та єгипетських анахоретах, звісно, недобачав, і він вважав би був за профанацію — рівняти давніх аскетів до теперішніх ченців. Бо на згадку про сучасного монаха асоціація ідей малювала йому щось дуже огидливе й комічне: якусь смішну фігурку, що лицемірно загрузла в усяких незрозумілих і нікому не потрібних догматичних дурницях і дрібницях і гадає, що коли вона їстиме пісну харч в акуратній точності по уставу та коли твердо віруватиме в filioque1 або одки-да-тиме filioque, то матиме право на царство небесне — на те царство, де ростиме рай з якимись смачними яблуками і, мабуть, чи не з печеними ковбасами... Такі ченці і їхні «архімандрити» (а вже ж і саме слово «архімандрити» дихало сміховинною комічністю) інакше й не пригадувалися Лаговському, як у парі з якоюсь глузливою побрехенькою про них боккаччіївського типу або типу, фабліо. І здавалося, що навіть дзвони в їхніх монастирях, котрі тонші — ті глумливо дренькотять-дріботять швидесенькими тонесенькими голосками:

К нам, к нам, к нам, к нам,

К нам, к нам, к нам, к нам,

К нам, к нам, сиротам! —

а великий монастирський дзвін товстим, грубим голосом повільно гуде:

Бууу-дем!.. бууу-дем!..

Не забуууу-дем!!!

Ні, ті Єфреми Сірійці — люди інакшого складу! їхній евдемонізм — інтелігентний евдемонізм... їхня етика — етика інтелігентної натури.

І Лаговський силувався сконцентрувати перед собою в систематичну теорію всі ті розкидані враження, які він виловлював з розкиданих писань Єфрема Сірійця. Чи тая система була справді система дійсного, історичного святого Єфрема Сіріна, чи, може, то були суб’єктивні ліричні fanta-isies impromptues1 самого професора поета Лаговського «на теми з Єфрема Сіріна» — Лаговський над тим і не задумувавсь. Він тільки тямив, що всі оті свої ідеї, та враження, та настрої він чи так чи сяк вичитав із Єфрема, а вже ж більше нізвідки.

«Чи має право людина на щастя? — питався св. Єфрем крізь призму Лаговського. — Має. Тільки треба свідомо зрозуміти, у чому щастя.

Щоб бути щасливим, треба мати волю духа, треба бути паном над собою, а не рабом своїм, — казав Лаговському св. Єфрем далі.

А рабом буває людина з багатьох причин. Пнеться людина до багатства — то вона раб багатства, раб грошей. Буває рабство і перед їжею, перед розкошами світовими. Ще гірше рабство — честолюбивість та славолюбивість, рабство перед думкою інших, перед думкою певного гуртка людей. А вже ж найнещасливіше й найбільш нестерпуче рабство — то кохання, або любов не до всіх, а до одної-двох-трьох вибраних осіб. Така любов навіть розум наш крутить: вона не дає нам логічно любити всіх людей однаково, але засліплює наші очі, концентруючи нашу прихильність на одній чи декількох окремих особах, марно ідеалізує їх і надає їм такі нереальні ознаки, яких і нема в них і не було ніколи. А що найгірше — така любов напроваджує всі наші заходи тільки на одну точку: здобути обопільну любов любимої жінки або здобути обопільну приязнь любимого чоловіка. Вже нащо велика неволя — пнутися до слави або до влади серед чималого гуртка людей, а ще більша неволя, ще тісніша клітка — ловити собі прихильність однієї людини...»

— Ах, святий Єфреме! Як я тебе розумію!! — шепотів Лаговський...

«А ще гірше, — казав Лаговському св. Єфрем далі, — ще гірше — якщо людина полюбить особу другого полу. Тоді до егоїстичної прихильності додається ще й сексуальна мерзота. Коли ще й були в індивідуальній прихильності якісь ідеальні, ніби святі ілюзії, то вони в сексуальних відносинах вкрай пропадають. Чиниться нечиста бридота... А далі надходить фізичне знесилення... з людини робиться якась викручена ганчірка... людина нудить світом... Розчарування...»

— Так, так!! — надпориваючись казав собі Лаговський. — Це щира твоя правда, Єфреме, яку я сам на собі спробував!.. Тільки ж ти позабувсь додати, що після того людина вже й боїться зостатися на самоті, а безпорадно чіпляється за інших, благає, щоб вони її пожаліли-полюби-ли, і попадається в щонайгіршу неволю... А якого ліку ти мені порадиш, щоб вигоїтися? Що може одзволити од такої неволі?

«Аскетизм! — на тисячі ладів музикально одповідав святий Єфрем Сірін Лаговському крізь чорні рядки своїх писань. — Аскетизм!..»