Розділ «ЗА СВЯТИМ ЄФРЕМОМ СІРІНИМ»

IX

Надійшла зима, та гарна, ще не люта. Надворі, за легесеньким морозом, дихалося любо й вільно. Світило сонце. Хрупотів під ногами й іскрився молодий сніг.

Якось на вулиці професор здибав Петрову, що з нею був познайомивсь у Туапсе. Художниця зустріла його привітно. Побалакали про одну картинну виставку.

— А як ся мають ваші Шмідти? — байдужно, проміж іншим, згадала Петрова нарешті.

— Я розійшовся з ними, — ніяково вимовив Лаговський.

— Не диво. Диво хіба, що аж тепер розійшлись, а не давно. Я й будь-коли не могла зрозуміти, що ви в тій сім’ї мали з собою спільного. Страх, яка неінтересна, сіренька сім’я. Можу вас завірити, що найцікавіша й найсимпатичніша людина поміж ними були не хто, як ви... А Шмідти самі... — ет!..

— Ви ж їх не знаєте, — несміливо перебив художницю професор.

— Я та не знаю?! Та я їх знаю, мовляли, і сирих, і печених, і варених. Егоїсти — от вони хто! Егоїзм — ото їхня найхарактерніша прикмета... Я їх здавна знаю. Візьміть хоч батьків, — ну, чи думали вони коли-небудь про громадянські ідеали? Ніколи! На суспільне почуття в них якась атрофія. Суспільність і їхня сім’я — це ніби два ворожі табори. Коли в них єсть які ідеали, то хіба генеральські: вибилися в генеральство, то хотять із себе вдати справжніх генералів і хиляться до тих, хто значніший та багатший...

Лаговський згадав Корзову, і йому ніяково зробилося.

— Або візьміть синів, отих ваших колишніх приятелів... Молодші вони, свіжіші, ніж батьки, — це правда; та нічого цікавого і в них нема. Про ваші відносини до них я б сказала, що ви були для них за доброго, безплатного гувернера... Не спортеся, не спортеся! Це воно було іменно так — я ж у Туапсе розгляділа це, хоч і здалека, та розгляділа добре! Ви, було, балакаєте на всякі теми, вони вас слухають — і ви самі себе слухаєте і робите собі ілюзію, ніби ви з ними балакаєте... Ні, не з ними — із самим собою!.. І чи любили вони вас щиро? Чи давали вам щось у душевній сфері?

— Вони мене дуже любили!

— Оті егоїсти — вас дуже любили?! Ат!.. Я їх з дитячих літ пам’ятаю, та й знаю, що в них душа й чуття — холодніші, як ніс у собаки. Щоправда, вони охоче, як мухи на мед, кидаються на нову людину і люблять бути з нею, доки вона балакуча, й жартівлива, і — одно слово — «інтересна»; але без жалю одвернуться, коли тая людина забажає не їх тішити, а вимагатиме од них співчутливого слова для себе самої... Може, і з вами отаке саме в них скоїлося, Андрію Йвановичу?

І Петрова допитливо подивилася на Лаговського. Той, щоб виминути точної, простої одповіді, перебив її:

— Вони мені дуже багато добра вчинили.

— Ах, Андрію Йвановичу!.. Не забувайтеся того, що каже Гете про «доброчинців». Він каже: «Доброчинці — це здебільша люди, які думають, що за одно гірчичне зерно вони сміють позбавити всіх прав тую людину, котрій вони вчинили добро». Чи й Шмідти не такі?

Лаговський знов викрутивсь од відповіді на ці художни-чині слова та й швиденько повернув розмову на інакший бік.

— Ви взагалі про Шмідтів несправедливо судите. Вони й направду дуже освічені парубки, люблять науку, мистецтво, поезію, музику. Це не звичайні собі хлопці, яких є на світі тисячі, а таки екстраординарні.

— Не екстраординарніші, ніж кожен інтелігент у столиці!.. Не екстраординарніші!.. А вже ж душею — то, кажу, черственькі і, нема чого казати, вам вони не рівні... Та й ще зависть мають супроти всіх тих, хто талановитіший, ніж вони... і тікають од таких. Хіба ж ви ніколи не задумувалися над тим, чому коло них так мало є цікавих знайомих, а крутиться самісінька сіра буденщина? Це тому, що серед сіреньких людей вони здаються вищі та й першенствують; а талановитих — бояться і, щоб не було з ними конкуренції, їх оминають... От тільки вас — ну, нема де правди діти: вони трохи таки полюбили були, а знаєте чому? Бо хоч ви значно талановитіші й кращі, ніж кожен із них, та ви побожно схилялися перед ними і щиро вірили... або силувалися вірити, що ви геть нижчі од них... Та й вам вони, мабуть, трошки заздрили... принаймні Володимир Ростиславович... От, хто мені страх не до вподоби — так він: отой справжній Кит Китич, Бардадим Іванович!.. Братики в нього так собі, простесенькі егоїсти, а це — смердюча блощиця...

— Не кажіть так, Ганно Володимирівно! — тихим, благальним голосом вимовив професор. — Єсть у Володимира декотрі свої вади, тільки ж вони — наче купка сміття, під якою схована дорогая, чудовая перлина.

— Андрію Йвановичу!! Боюся за вас, що коли ви зовсім не одвертатимете носа од людського сміття, то звикнете нікуди не ходити по перли, інакше як на смітник; а де сміття не буде, там і перел не сподіватиметеся знайти... Глядіть, щоб цього з вами не сталося!.. А втім, Володимир у їхній сім’ї не виродок, він природний продукт їхньої хатньої ат-мосфери... До речі: чи пам’ятаєте ви історію з отим бідним народним учителем на Кавказі? Там, у Туапсе, ви не захотіли були дослухати її од мене; а вона кидає яскраве світло на ваших Шмідтів. Хочете тепер дочути?