Розділ «ЗА СВЯТИМ ЄФРЕМОМ СІРІНИМ»

257

— Ні, ні! — з болем залопотів професор, затулюючи вуха. — Єсть на світі святощі, яких торкатися не можна. Мої почування до Шмідтів — то святощі.

Петрова, здивована, погляділа на нього, не знаючи, чи кривдитися з його слів, чи сміятися з них. Вона вибрала друге:

— Hochgeehrter Herr Professor1! — комічно вимовила вона. — Це ж сміхота — отой ваш фетишизм, ваші «святощі»!.. Кому-кому, а вам не завадило б пам’ятати слова Макса Штір-нера... знаєте? того, що поклав підвалину доктрині про індивідуалістичний анархізм: «Коли святі дари наводять на тебе страх, проковтни їх, перетрави-перевари та й станешся вільним од них». А вже ж ваші Шмідти для вас навіть не святі дари... Чом же ви, замість слухати факти, немічно затулю-єте вуха, як мале хлоп’я?

Та Лаговський не захотів її слухати. Він швидше попрощався з Петровою.

Далі він пішов, сів на бульварі та міркував: «Вона не любить Шмідтів, через те не може їх зрозуміти, не може скласти їм ціну... Але покладімо навіть, що слова її про мене та про Шмідтів — справедливі. Нехай буде реальна правда, реальний факт, ніби я — талановитіший од Шмідтів; нехай вони мені не рівня, а я вищий од них... то що ж з усього того?.. Хіба моїй душі стане легше з того факту? Реальна правда казатиме одно, а серце моє каже мені іншу річ і не дозволяє мені втихомиритися без них і чутися щасливим без них... Бо я тих людей люблю... і хоч би хто вони були, вони мені — найкращі люди з цілого світу. Вільгельм Майстер каже: «Коли чоловік має чисто все те, що всі люди вважають за щастя, а не стає йому дрібнички, якої ніхто інший собі й не бажає, але яка, на його думку, важніша над усе, то той чоловік — найнещасливіша в світі людина...» Отож вас мені й не стає, дорогі мої! Вас!.. Може, для других людей ви й не цікаві і не потрібні, та мені — вас, самих вас треба!.. Бо вас я люблю... А через що люблю, не знаю, й не скажу... і ніхто мені цього, мабуть, не скаже!..»

І в голові професоровій сам собою перебіг вірш:

І краси в тобі нема,

І душі я не хвалю,

І не любиш ти мене, —

За що ж я тебе люблю?

Ах, назавсіди одна Буде відповідь моя:

Се — тому, що ти єсть ти:

Се — тому, що я єсть я.

«Так! Таки-так! «Се — тому, що ти єсть ти, се — тому, що я єсть я...» І через те нема мені спокою, забуття й щастя... Щастя було тільки з вами!..»

Лаговський згадав, що в нього єсть пам’ятка із щасливого туапсинського життя — фотографічна група з любительського апарата «Кодака», що сфотографував її влітку Володимир. На тій групі приязно сидять коло моря професор, Аполлон і Костянтин.

Він пішов з бульвару додому, взяв зараз заніс того маленького любительського знімка до доброго фотографа, щоб той збільшив фотографію аж до кабінетного розміру та зробив на артистичний лад три відбитки.

За скількись днів карточки були готові. Лаговський приніс їх од фотографа додому і довго дививсь на групу. Очі горіли сухими слізьми, не плакали... Далі він вибрав дві фотографії, для Аполлона одну і для Костянтина одну, і написав на кожній:

Я бачив любий сон: Кавказ... Лісисті гори...

Над морем сидимо — приятелі та я...