Розділ «ТУАПСЕ»

Андрій Лаговський

І

Берег моря. Кінець травня. Надвечір. Східна, азіатська кофейня. Гостей у кофейні нема нікого. Тут є тільки двоє людей: сидять коло східного низенького столика та грають у шашки; один чепурніший, з червоною рожею в петлі, другий — невмитий обшарпанець. Партія доходить до кінця.

— Та ну-бо, грецька мордо! Ходи швидше! Дамку свою посувай, чи що!

— Заждеш, хохлацька мордо... Тобі — нема куди поспішати... Але, либонь, твоя правда — посуну свою дамку... тільки б куди?..

— Г-и-и-и-и!.. Та став її десь швидше! Посуває злегенька... тягне, мов дохлого турка за хвіст... Ну, а я не довго ворожитиму: походю ось як...

Отак естетично розмовляючи, кінчали партію в шашки оті двоє людей у східній грецько-турецькій кофейні, в маленькому кавказькому містечку Туапсе, що має колись стати великим портовим містом і окрасою новітньої «руської Рів’єри», але поки що ледве має 2000 людей. «Руська Рів’єра» — се так звуть тепер у Росії колишню прибережну Черкещину, та Абхазію, та Мінгрельщину — незвичайно гарний край з підтропічною флорою, що розкинувся вузькою смугою уздовж Кавказького берега Чорного моря од Кубанщини та аж до Малої Азії, трохи чи не до Трапезунда;

він допіру залюднюється та й, може бути, що зробиться колись такою самою українською губернією, як, приміром, Херсонщина або Таврія.

Розмовляли ті два парубки мішаним російсько-українським жаргоном, яким балакають в усіх портових містах Чорноморії. Один з іграчів, що в петлі мав рожу, був грек; він служив у цій кофейні, звався він Григорій Андропуло; але той, що грав з ним, звав його задля гумору Хитро-Гре-кос Проповзаки. А той другий — знов був бурлака: українець, що, тиняючись по всіх усюдах, давно згубив не тільки український, але й узагалі людський образ і належав до «босої команди», або, як тепер кажуть по-модному, до «типів Горького»; се ж їх тут незчисленна сила. Звався він Носенко.

Коли се Андропуло одним зручним ходом закінчив партію.

— А що, Свинопупенко? — тріумфально подивився він на товариша, перекручуючи його прізвище в тім самім естетичнім дусі, в якім велася вся їхня балачка. — Я ж казав, що тобі не було чого поспішати!

— Піти хіба скупатися? Адже пароплав прийде ще не скоро, а купатися вже, мабуть, час... — бурмотів той. — Он скількись дам уже пішло до своєї купальні... А скажи, Грицьку, чи то правда, що коли жінка або дівчина скупається там, де купалися чоловіки, то вона може завагітніти? Я це вчора чув од Петра.

— Та це ж я йому й сказав. Бачиш, он у мене єсть учена грецька книжка, — то я там вичитав, що такі пригоди бували в старовину... Але я вчора балакав з тутешнім російським доктором, кажу йому, що он таке написано в книжці. То він зареготався. «Се ж коли бувало? — каже. — Ще як Авраам був юнкером?.. Ні, може, це бувало колись, та хіба ще тоді, як народ був міцний, не висилений. А тепер, — каже, — кожнісінький хлопець-підліток, ще й не виріс, а вже до дівки ходив — тож і народ геть перевівсь на ніщо, й чоловічої сили давньої нема в нікому; тепер куди вже, щоб дівка завагітніла через воду! Тепер чоловік часто навіть од законної жінки дітей не діждеться!»

З пароплавної агенції почувся довгий свист. То був знак, що вже надходить пароплав. Почали сходитися на пристань матроси з агенції та й налаштували човен, щоб забрати з пароплава поштову кореспонденцію і таке інше. Турки-каїк-джиї з Трапезунда, яких повно по всіх чорноморських портах, опорядили свою велику барку, щоб позабирати з пароплава пасажирів або товари, які виписано з Одеси, Ростова та Новоросійська, бо тут, у Туапсе, ремісників обмаль, навіть шевці не раз у раз перебувають. З десяток босяків мішаної національності, безпритульні українці, захожі великоруси, одеські або малоазійські греки та кавказькі імеретини — усі обшарпані та й з дуже розбишацькими обличчями — згуртувалися тут само, чекаючи, чи не покличуть з агентства

і їх на підмогу, щоб пособляли перетягати якісь важкі ящики, чи там бочки, чи що. А опріч того, висипав на берег цвіт туапсинської інтелігенції: декілька російських чиновників з пошти, телеграфа, таможні та скарбу, декотрі багатші грецькі купці, що покидали свої крамниці на синів та прикажчиків, та десятків з двоє інтелігентів із Москви та Петербурга: це або наїжджі туристи, що перебувають тільки літо в тихому Туапсе, замість шумливих кримських курортів чи таких самих гучних, як Крим, кавказьких Мінеральних Вод, а на зиму знов їдуть до столиць своїх, або се туземні-таки піонери, що їм правительство безплатно нарізує на безлюдному Кавказі шматки землі, аби вони їх обробили та залюднили. Тепер усі вони повиходили на берег, бо серед тихесенького життя сумирного, самітного Туапсе приїзд пароплава, що три рази на тиждень прйвозить пошту, себто вісті з покинутої Росії, та й спиняється в Туапсе не більше як на годину, — той приїзд є подія великої ваги, і всім цікаво подивитися, як Туапсе на годину відживає та починає кишіти, немов дрібна комашня.

А з пароплава, що наближався, пасажири, повиходивши на чердак, любувалися на гарненьке містечко, що над ним на шпилі ефектно панувала церква з особливо ефектним хрестом, складеним із дзеркального скла. Здавалося, нікому й на думку не могло прийти, що оце богом благословенне затишне райське містечко було колись хижим гніздом, сто-лицею черкеських піратів і що в цій глибокій, затишній туапсинській затоці стояла була ціла флотилія розбійницьких черкеських кораблів та човнів-фелюк, яка рискала по Чорному морю, хапала в полон християнські кораблі і приводила їх сюди, в Туапсе; з полонників, котрі багатші, ті переховувалися тут аж до викупу, а котрі бідніші — тих робили рабами або валашили і, зробивши євнухами, продавали в Туреччину задля гаремів. Одна з найкращих фабрик євнухів була колись якраз отут, у цім-о затишному Туапсе. Та ніхто з пасажирів не пригадував собі або й не знав цього... ніхто, опріч трьох, що мали тут висісти на берег.

То були — перш за все двоє молодих людей, один з них трохи старший, другий молодший і невродливий, а третя — підстаркувата дама-генеральша, мати молодшого; між нею й сином видко було схожість в обличчях, тільки що вона була непогана на вроду, а син поруч неї здавався лихою копією. Вони втрьох стояли коло поручат осібною групкою та й дивилися і на Туапсе, і на доохресні зелені гори, де колись було аж засіяно черкеськими аулами, а тепер тії гори поросли густим лісом із ліанами, що через них, — про се наші подорожні були вже читали, — не можна й продертися без сокири.

— Хто його знає, Володимире Ростиславичу! — казав старший до генеральшиного сина. — От, хоч і знаєш, що тут було люте розбійницьке гніздо і що ті черкеси-шапсуги були бичем для цілого Кавказу і що Росія добре зробила, вигнавши їх звідси в Туреччину, але, як згадаєш, що от жили вони тут у своїй батьківщині скількись тисяч літ, а тепер раптом пропали, то на душу якась меланхолія находить... Адже ще Птолемей, і Страбон, і інші грецькі історики згадують про тутешніх черкесів, або «керкетів». Аж от прийшли росіяни [....], прийшли з далекої Московщини, вигнали стародавніх тубільців тисячолітньої батьківщини з рідного гнізда...

— Не зовсім ваша правда, професоре, — в задумі озвавсь молодший, — бо хоч і на мене находить меланхолія, тільки ж не через такі сентименталії, як, приміром, «батьківщина», бо я тих сентименталій не розумію... Знаєте, я вже вам не раз казав, що я — наче лермонтовські хмаринки в небі, що «нет у них родини, нет им изгнания»... Ні, коли черкесів мені шкода, то з інакшої причини: жили собі вони, як орли, виробили були свою аристократичну культуру... піратську, рабоволодільчу культуру, се так, але ж і античні греки хіба були не пірати, не рабоволодільці? [...]

Професор розсміявся.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Андрій Лаговський» автора Кримський Агатангел на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ТУАПСЕ“ на сторінці 1. Приємного читання.